Фрост дав мені телекс. Я прочитав акуратно надруковані слова,
"Перекажіть тому художнику-британцю Спасибі". [187]
— Ви можете йому щось передати? Він ствердно хитнув головою:
-. Що?
— Не турбуйся, — сказав я.
Я стояв у темряві біля будинку свого кузена й зазирав досередини.
Він сидів в освітленій вітальні, дивився на Регіну, без рами, на каміні. Я зітхнув і подзвонив у двері.
Дональд повільно підійшов. Відчинив двері.
— Чарлз! — Він був трохи здивований. — Я гадав, ще ти в Австралії.
— Учора прилетів.
— Заходь.
Ми пішли на кухню, де було принаймні тепло, і сіли по різні боки столу. Він виглядав виснаженим і п'ятдесятирічним, тінь людини, яка відходить з життя.
— Як тобі ведеться? — запитав я.
— Ведеться?
— В торгівлі вином.
— Я не був у конторі.
— Якщо тобі досі не бракувало свіжих грошей, — сказав я, — то може невдовзі забракнути.
— Мені байдуже.
— Ти застряг, — сказав я. — Як голка на платівці. Програєш все той самий уривок.
Він безвиразно дивився на мене.
— Поліція знає, що це не ти влаштував пограбування, — сказав я.
Він спроквола кивнув головою.
— Цей чоловік, Уолл... прийшов і сказав мені це. Сьогодні вранці.
— Ну, а далі?
— Це вже не має великого значення.
— Через Регіну?
Він не відповів.
— Тобі треба облишити це, Дональде, — сказав я. — Вона мертва. Вже п'ять тижнів і три дні, як вона померла. Ти хочеш її побачити?
Він страшенно перелякався.
— Ні! Звичайно ні.
— Тоді облиш думати про небіжчицю.
— Чарлзе! — Дональд у люті схопився на ноги, перекидаючи стілець. Він був майже в нестямі і явно ще в шоці. [185]
— Вона у ящику в холодильнику, — сказав я. — А тобі треба поховати її в холодну землю. Хіба не однаково?
— Забирайся. — Він підніс голос — Я не хочу тебе слухати.
— Те, за чим ти побиваєшся, — сказав я, не ворухнувшись; — то вже не Регіна, а сукупність мінералів. Та... та форма, що лежить у холодильнику, — не Регіна. Справжня Регіна — у твоїй голові. У твоїй пам'яті. Єдине життя, яке ти їй можеш тепер дати, — це пам'ятати про неї. її безсмертя — у твоїй голові. І своєю відмовою від життя ти вбиваєш її вдруге.
Він різко повернувся і вийшов. Я чув, як він перейшов хол, і здогадався, що Дональд прямує до вітальні.
За хвилину я пішов за ним. Білі стулки дверей були зачинені.
Я відчинив двері. Увійшов.
Він сидів на стільці, на звичному місці.
— Забирайся, — сказав він.
Чи ж не безглуздя, — подумав я, — людину викидають з балкона, стріляють у неї, її шматує каміння, — а душу власного кузена вона нездатна врятувати.
— Я забираю картину з собою в Лондон, — сказав я. Він занепокоївся. Звівся на ноги.
— Ні.
— Так.
— Ти цього не зробиш. Ти віддав її мені.
— її треба вставити в раму, — сказав я. — Інакше її покрутить.
— Ти не забереш її.
— Ти можеш теж поїхати.
— Я не можу поїхати звідси, — сказав він.
— Чому?
— Не будь йолопом, — вибухнув він. — Ти знаєш чому. Бо... — Голос його поволі завмер.
Я сказав:
— Регіна буде там, де будеш ти. Варто тобі подумати про неї, як вона буде з тобою.
Ніякої реакції.
— Їїї нема у цій кімнаті. Вона у твоїй голові. Ти можеш вийти звідси і забрати її з собою.
Ніякої реакції.
Я підійшов до каміна й зняв картину. Обличчя Регіни всміхалось, сповнене життя. Ліву ніздрю слід було вималювати краще, — подумав я.
Дональд і не пробував мене зупиняти.
Я доторкнувся його руки. [189]
— Давай виведемо твою машину, — сказав я. — І поїдемо до мого помешкання. Негайно. Коротка пауза. — Вставай, — сказав я. Він почав надсадно плакати.
Я глибоко зітхнув. — Годі, — сказав я трохи перегодом. — Бензин у тебе є?
— Ми зможемо заправитись... на шосе... — відповів він, шморгаючи носом.