— Що ти робиш?
У нього було бліде і стомлене обличчя.
— Піднімаю мости.
— О-о!
Незважаючи на тривалу бесіду з інспектором, він, здавалося, став набагато спокійніший, панував над собою, і, коли я закінчив "блокувати" кухонні двері, що вели до садка, він сказав:
— Поліція хоче мати список усього, що пропало. Ти допоможеш мені скласти його?
— Звичайно.
— Ми хоч чимось займемось...
— Авжеж.
— У нас був опис майна, але він лежав у письмовому столі в холі. Вони забрали його.
— Гіршого місця для зберігання не придумаєш, — зауважив я.
— Приблизно так висловився і він. Інспектор Фрост.
— А як там твоя страхова компанія? Вона не має такого списку?
— Має, тільки найцінніших речей, ну, скажімо, картини та коштовності.
Він зітхнув.
— Усе інше було записане вкупі як "майно".
Ми почали з їдальні, і не без успіху. Засовуючи у сервант порожні шухлядки, ми тим часом намагалися пригадати, що містилося у кожній з них, і все це я записував з його уст. Тут раніше лежало чимало масивного столового срібла, що дісталося Дональдові у спадок і нажите було його родом у заможному минулому. Дональд любив старожитності, користувався ними просто-таки з насолодою, але тепер анітрохи не Обурювався пропажею, ніби разом з майном зникли і його емоції, голос його був байдужий і на той час, як ми впоралися з сервантом, навіть знуджений.
Він дивився на ряди порожніх полиць, де раніше зберігалася чудова колекція порцеляни початку дев'ятнадцятого століття, зовсім надломлений.
— Чи не все одно? — кинув Дональд похмуро і відвернувся. — У мене просто вже немає сили хвилюватися. [14]
— А як же тоді бути з картинами? Відстороненим поглядом він обвів голі стіни. Там, де висіли картини, чітко видніли світлі довгасті плями оливкової барви. У цій кімнаті вони тримали здебільшого роботи сучасних британських художників: Хокні, Бретбі, обох Лоурі і Спера, — створені, можна сказати, не в найкращі дні творчого натхнення авторів. Дональд незлюбив цих картин, казав, що вони "ріжуть око і створюють сумбур".
— Ти, мабуть, пам'ятаєш їх краще, ніж я, — мовив він.
— Пригадую деякі.
— Є щось випити?
— Тільки столовий бренді, — відказав н.
— Можемо випити вина.
— Якого вина?
— В льоху. — Він раптом широко розплющив очі. — Боже мій, я забув про льох!
— Я навіть не знав, що він у тебе є.
Він кивнув головою.
— Тому я і придбав цей будинок. Ідеальна вологість і температура для тривалого зберігання вина. У бордо і портвейн, що стоять там, вкладено чималі гроші.
У льоху, звісно, нічого не було. Тільки три ряди порожніх стелажів від підлоги до стелі і одна-однісінька картонна коробка на простому дерев'яному столі.
Дональд лише стенув плечима.
— Ну-ну... Оце-то так...
Я зняв накривку картонної коробки і побачив елегантно закорковані шийки пляшок з вином.
— Хоч цього вони не взяли, — сказав я. — Спохвату.
— А може, зумисне, — криво посміхнувся Дон. — Це австралійське вино. Ми привезли його з собою.
— Це краще, ніж нічого, — сказав я недбало, витягуючи пляшку і читаючи етикетку.
— Воно краще за багато інших сортів. Переважна більшість австралійських вин не мають собі рівних.
Я виніс ящик нагору і поставив на стіл у кухні. Східці s погреба вели у підсобку, де стояли пральні машини та інше господарське причандалля; у мене завше було таке враження, ніби це просто стінна шафа. Я замислено дивився на двері — нічим не примітна, пофарбована у білий колір панель, що зовсім не вирізнялася на загальному тлі.
— Як ти гадаєш, грабіжникам було відомо, що вино тут? — запитав я.
— Хтозна.
— Я б ніколи не знайшов його. [15]
— Бо ти не грабіжник.
Він пошукав корківник, відкоркував пляшку і наповнив дві склянки темно-червоною рідиною. Я покуштував її. І справді, це було чудове вино, навіть на мій непрофесійний смак. Wynn's Coonawarra Cabernet Sanvignon. Навіть назва так само ніжно і приємно обволікає язик, як і продукт. Дональд пив вино не смакуючи, ніби воду, склянка раз чи двічі дзенькнула об його зуби. У багатьох його рухах ще відчувалася непевність, ніби він ніяк не міг згадати, як що робиться, а все через те, що половина його думок, я певен, була поглинена. Регіною, і це буквально паралізувало його.
Той, колишній Дональд був людиною упевненою в собі, він уміло вів середньої руки спадковий бізнес, невдовзі розширив його. У нього було вольове, ніби різьблене обличчя, освітлене янтарним відблиском завжди усміхнених очей. Він не шкодував грошей на модні зачіски. Теперішній Дональд був приголомшений нещастям, розгублений, він хоч і намагався поводитися пристойно, спокійно, але надто хисткою була його хода, коли він підіймався східцями.
Ми провели вечір на кухні: розмовляли про всяку всячину, щось нашвидкуруч поїли, а потім усі свої запаси поскладали знову на полички. Дональд вдавав діловитість, але половину слоїків поставив догори дном.
У парадні двері дзвонили тричі за вечір, проте не так, як це було умовлено з поліцією. Телефон не дзвонив зовсім — трубка була знята. Дональд відхилив пропозиції місцевих друзів пожити у них; він аж здригався від того, що муситиме розмовляти ще з кимось, крім Фроста й мене..
— Чому вони не забираються геть? — спитав він розпачливо після того, як у парадні двері подзвонили втрете.
— Заберуться, тільки як тебе побачать, — відказав я, а подумки додав: "Спочатку висмокчуть тебе, а потім виплюнуть, наче шкуринку".
— Просто несила, — втомлено похитав він головою. Усе це скидалось на облогу.
Ми врешті-решт знову зійшли нагору, щоб бодай трохи поспати, хоч, здавалося, Дональдові, як і минулої ночі, не пощастить склепити повік. Поліційний лікар залишив снодійне, але Дональд до нього не доторкався. Я силою змушував його випити, але, як і вчора, намарне.
— Ні, Чарлзе. Це буде так, ніби я її зрадив... ухилився. Дбав тільки про себе, а не про... Який це жах... вмирати отак, коли поруч нікого з тих, хто... лю... любив її.
Він ніби намагався знайти втіху для неї у власному [16] стражданні. Я кивнув головою і більше не в'язнув до нього із снодійним.
— Ти не заперечуватимеш, — запитав він несміливо, — якщо я спатиму цієї ночі в окремій кімнаті?
— Звичайно, ні.
— Ми можемо постелити тобі в будь-якій іншій кімнаті.