— Що таке? Що вчинилося? — збіглися круг його хлопці. Грицько витирав на ухові кров. Андрій кинув лозину й чухав потилицю.
— Це вже чортзна-що! — промовив Грицько серйозно. — До його з жартами, а він з усеї сили січе по ухові.
— А навіщо ж ти кажеш — циганка! — не хотів все-таки здаватись Андрій.
— Ну і циганка, та ще й плащувата! — сердито промовив Грицько.
— Ну от і заробив! — у тон йому одмовляє Андрій. — Я розпалився й не бачив, по чому б'ю. На себе жалкуй — нащо дражнив?
— Та за кого ж ти стоїш? За бабу? — обурився Грицько. — Товари-ша проміняв на бабу... Ех ти, бабій!
— Ну, нехай і бабій.
— Коли так, од цього разу я з тобою не знакомий!
— Ну і добре.
Так виникла суперечка на принциповому грунті: посварилися.
Розбившись на гуртки, хлопці пішли з гаю різними дорогами. В гаю давно вже стемніло.
— Я не за те серджуся, що він мені ухо розсік, — казав дорогою Якову Грицько, — то байдуже, плював би я на теє, а мені жаль, що він товариша зміняв на бабу!
Непомітно для школярів потекли дні за днями, тижні за тиж-нями; одні школярські події змінялися на другі, переплітаючись в одне довге школярське свято. Смутні осінні дні минали, при-йшли морози, випав сніг, зайшла інша робота: на льоду зашуміли ковзани, надворі закипіли снігові войни. Непорозуміння, що ста-лось між Андрієм та Грицьком за Галю, не пройшло марно: вони довго були "не знакомі", хоч злості один до одного вони й не ма-ли. Вдавати з себе ворогів — це особлива школярська, часом дуже цікава, гра; "вороги" поводяться один з одним чемно, роблять одно одному дрібні послуги, намагаються непомітно вчинити "ворогові" що-небудь приємне.
Грицько знав, що найкращим дарунком для Андрія будуть ві-рші про Андрієве з Галею кохання. Одного дня він просидів над папером скілько годин, і вірші були готові. Вірші були в прихи-льному до Андрія тоні: списували вечірнєє за ворітьми стояння-чко їх з Галею й починались так:
Зайшло сонце за лісок, Надворі смеркає, Галя вийшла за поро-та, Його дожидає.
Далі у віршах розповідалося про те, як прийшов Андрій, як да-вав їй списані на папірець задачі, як вона дарувала його за це ка-блучкою.
Отакая у нас в школі Новина настала:
За задачі Андрієчка Галя покохала, —
закінчувалися вірші. Грицько намірявся однести їх Якову, бо добре знав, що той не забариться передати Андрієві. Сховавши вірші в кишеню, він одягся й пішов з дому.
Грицько, син залізничного сторожа, чоловіка незаможного і дуже сімейного, ще змалечку зазнав нужди та бідування. В школу привели його забитим, змарнілим хлопчиком, у якомусь лахміт-ті; між товариством став він скоро одживати, став виявляти зді-бності до вчення, осмілів, вилюднів, як кажуть. Не маючи рідної оселі, школу мав він ріднішою собі за сумну казенну будку, де жив його батько; в школі ж забувалися домашні злидні, сумні ро-змови про бідування та про горе, — з тим більшим пориванням оддавався він товариству й науці. В учителя був він одним з най-кращих школярів, між хлопцями — найкращим товаришем. Діти сільських багатирів мали для себе за честь бути в тісній будці в гостях у Грицька; вбогий куліш, яким шанувала іноді гостей сво-го сина сторожиха-мати, здавався їм смачнішим, ніж домашні ла-сощі.
Дорога до Якова лежала Грицькові коло станції. Сонце заходи-ло й червоним промінням красило гребні снігу. Грицько йшов поважно по колії дороги й почував себе гарно: задача, що так ту-рбувала ввесь клас, вийшла у його одразу, всі інші лекції на завт-ра були готові, в кишені лежали вірші, кращі за які, мабуть, у всьому класі ніхто не напише, — чого ж більше йому? І, збивши драну шапку на потилицю, він на всі боки кругом себе кидав гор-довиті погляди.
Он на станції по платформі йде назустріч Грицькові пані кра-мариха. Дарма що Грицькова мати часто ходе до неї витирати помости та мити білизну, — Грицько не стане скидати їй шапку. Вона часто нарікала матері на Грицька, казала, що він перевчив-ся на один бік, так що навіть не хоче їй вклонятися. З якої речі він буде гнутися переднею? Хіба не доволі того, що мати гне пе-ред нею спину? Ні, Грицько пройде мимо неї й не гляне — нехай казиться собі! А коли зачепить, нагримає, чому він шапки їй не скидає, Грицько знає, що їй сказати. "Я с вами не знаком!" — одрі-же він, та й край. Думає, що коли по-панському зодягнена, то і всі повинні вклонятися їй — а чи знає ж вона хоч, що то за географія? Чи знає періодичні дроби, граматику?
"Зовсім дурна баба, — думає Грицько, — а ще й паниться".
Він зневажливо дивиться на неї й проходе мовчки. Зайшов у станцію і став тертися між людьми, що чекали поїзда. Глянув у прочинені двері зали першого класу, де вешталася "чиста" пуб-ліка.
"А я, мабуть, не насмію піти туди!" — майнула в його думка.
"А отже й не побоюся, зараз піду, — подумав він далі, — іншим можна, а мені хіба й ні?.. Чого ж то так?.."
Грицько насуплює брови, сміливо прочиняє двері й увіходить у залу; поправив на голові шапку, заклав за спину руки, задирку-вато кругом розглядається. Публіка з нудьги мовчки блукала по залі й не звертала на Грицька уваги. Тільки офіціант, що крутив-ся між столиками, з підозрінням скосив на його очі. Грицько смі-ливо глянув на його, немов хотів сказати:
"Ну от і стою між панами, і нікого не боюся! Думаєш, по шиї да-си? Дудки, брат — права не маєш!"
Офіціант ще кілька разів мимоходом гостро зирнув на його, потім прийняв байдужий, діловитий вигляд.
"Мало тут усякої наволочі буває!.." — здавалося, казали його прищурені очі.
"Тож-бо то і є!" — подумав Грицько і заспокоївся.
Потім трохи постояв, пом'якшав і, маючи на увазі офіціанта, подумав:
"Ну, бог з тобою — я вже і піду собі... ти думаєш, що мені так уже хотілося сюди зайти? Це я тільки так, щоб ти знав, що я тебе не боюся".
Вийшов з вокзалу й пішов по дорозі в село. Під ногами скрипів сніг, у темному небі висипали зорі, наїжджена дорога виблиску-вала синіми огнями. Збоку, за ріжком станціонного двору, дзве-ніли веселі дівчачі голоси. Грицько прислухався. "Здається, ци-ганка там", — подумав він. Постояв трохи й звернув за ріг.
З горки на санчатах спускалася Галя ще з якоюсь дівчиною, пе-вне, наймичкою.