Один Макар тільки одставав од товаришів: його батьки одси-лали кудись у приказчики, Макар жартував, називав себе майбу-тнім купцем. І тільки після того, як, одержавши похвальний лист з рук учителя, заплакав він, як дитина, схилившись на лаву, — усі побачили, як боляче було йому розлучатися з мріями про вище вчення.
Всім випускним було смутно. Шкода було товариства, школяр-ського життя, шкода шкільних стін, де збігло стільки років і де пережито стільки вражень, добуто стільки знання.
Краще за всіх, здається, почував себе Піхтір: він боявся, що в цьому році його виженуть зовсім з школи, бо він був второгод-ник, аж йому дали дві передержки — і він ходив по двору мало не догори ногами.
Коли розходилися хлопці по домівках, Грицька наздогнав Анд-рій і перший раз за скілько місяців подав руку.
— Ну, батьку, годі вже нам сердитись — може, я винний трохи, може...
— Е, що там згадувати! — міцно стискаючи йому руку, радо сказав Грицько. — Що було, те минулося...
— Але ж, батьку, признайся, — осміхаючись, казав Андрій, — таки гарна була капосна циганка, коли задурила голову навіть старо-му Тарасові Бульбі!..
Перед хлопцями зринула постать чорноокої веселої дівчинки, що ясною зіркою пройшла на фоні їх школярського життя, і ко-лишні вороги глянули один одному в вічі й засміялися.