— Рідко. Він мені інколи пише. Звичайно, на іншу адресу. Він одружений, але його дружина в лікарні. Сухоти. Проживе щонайбільше рік або два, кажуть лікарі. Тоді він буде вільний.
Равік підвівся.
— Хай бог благословить тебе, Роландо. Ти маєш здоровий глузд.
Вона довірливо усміхнулася, погоджуючись із ним. На її ясному, свіжому обличчі не було й сліду втоми, ніби вона щойно встала. Вона знала, чого хоче. Життя не мало для неї ніяких загадок.
Надворі був білий день. Дощ перестав. На розі вулиць, наче невеличкі броньовані башти, стояли пісуари. Портьє вже не було, ніч розтанула, почався день, і юрми людей тиснулися біля входів у метро, ніби то були отвори, в які вони кидалися, щоб принести себе в жертву похмурому підземному богові.
Жінка злякано підвелася на канапі. Вона не крикнула, тільки здушено зойкнула, сперлася на лікті й завмерла.
— Не бійтеся, — сказав Равік. — Це я. Той самий, що привів вас сюди кілька годин тому.
Жінка полегшено відітхнула. Равік бачив її нечітко: електричні лампочки й ранок, що заповзав у вікно, сповнювали кімнату бляклим, хворобливим світлом.
— Мабуть, уже можна погасити, — мовив він і натиснув на вимикач.
Він знов відчув, як хміль м'якими ударами б'є йому в скроні.
— Хочете снідати? — спитав він.
Равік устиг забути про жінку, а коли брав унизу ключа, то гадав, що вона вже пішла. Він радо б спекався її. Він чимало випив, лаштунки свідомості розсунулися, ланцюг часу з брязкотом розірвався, і його обступили владні, безстрашні спогади та мрії. Він хотів бути сам.
— Хочете кави? — спитав Равік. — Тут тільки її і вміють готувати.
Жінка похитала головою. Він уважніше приглянувся до неї.
— Що сталося? Тут хтось був?
— Ні.
— Але щось мало статися. Ви дивитесь на мене, як на примару.
Жінка ворухнула губами.
— Запах, — насилу вимовила вона.
— Запах? — не зрозумів Равік. — Горілка не пахне. Вишнівка і бренді також. А сигарети ви самі курите. Що ж вас налякало?
— Я не про це…
— О господи, а про що ж?
— Це той самий… той самий запах…
— Боже, це, певне, ефір, — сказав Равік, у якого раптом сяйнув здогад. — Ефір?
Жінка кивнула головою.
— Вас колись оперували?
— Ні… але…
Равік більше не слухав. Він відчинив вікно.
— Зараз вивітриться. А ви тим часом закуріть.
Він подався до ванної і відкрутив крани. У дзеркалі він побачив своє обличчя. Він уже стояв тут кілька годин тому. І за цей час померла людина. Ну й що? Кожної хвилини помирають тисячі людей. Так каже статистика. В цьому немає нічого особливого. Але для того, хто помирає, його смерть була важливіша за все, за цілу земну кулю, що. й далі не перестає крутитися.
Він сів на край ванни і скинув черевики. Завжди те саме. Німа влада речей. Тривіальність, банальна звичка у всьому своєму химерному перебігові. Квітучий берег серця біля річки кохання — та хоч би ким ти був, поетом, напівбогом чи ідіотом, а проте кожних кілька годин мусиш спускатися зі свого неба на землю, щоб помочитися. Ніде від цього не дінешся. Іронія природи. Романтична веселка над рефлексами залоз і процесом травлення. Органи найвищого екстазу за якимось диявольським задумом водночас призначені для виділення. Равік шпурнув черевики в куток. Ненависна звичка роздягатися! Навіть її не уникнеш. Це розуміє тільки той, хто живе сам. У ній була якась проклята покірність, капітуляція перед оточенням. Він часто засинав одягнений, щоб перебороти її, але цим тільки відтягав термін. Ніде від неї не дінешся.
Равік перемкнув кран на душ. Холодна вода потекла по шкірі. Він глибоко відітхнув і витерся. Втіху дають тільки прості речі. Вода, віддих, вечірній дощ. Лише той, хто самітний, розуміє і це. Вдячна шкіра. Легка кров, що плине темними каналами. Відпочинок на луці. Берези. Білі хмари літнього дня. Небо юності. Де ділися всі бурі серця? Розбилися об похмурі скелі буття.
Равік повернувся до кімнати. Жінка забилася в куток канапи, натягши ковдру до самого підборіддя.
— Холодно?
Вона похитала головою.
— Боїтесь?
Жінка кивнула головою.
Равік зачинив вікно.
— Дякую, — мовила вона.
Він глянув на її потилицю, на плечі. Якась істота, що дихає поруч. Крихта чужого життя… але життя. Тепло. Не застиглий труп. Що можна дати іншому, крім дещиці тепла? І чого більше треба?
Жінка ворухнулася. Вона затремтіла, глянувши на Равіка. Він відчув, як із нього збігла хвиля тривоги, лишивши після себе глибоку, легку прохолоду. Напруження спало. Відкрилася далина. Наче він пробув ніч на іншій планеті й повернувся додому. Все раптом здалося простим — ранок, жінка… Не було більше про що думати.
— Ходи, — мовив він.
Жінка витріщила на нього очі.
— Ходи ж бо, — ще раз нетерпляче сказав він.
III
Равік прокинувся, відчувши на собі пильний погляд. Жінка була одягнена й сиділа на канапі. Але дивилась у вікно, а не на нього. Равік сподівався, що вона піде задовго до того, як він прокинеться. Йому було неприємно, що вона ще тут. Вранці він не зносив присутності людей.
Він подумав, чи не спробувати знов заснути. Але тоді вона, може, дивитиметься на нього, а це йому заважало. Він вирішив негайно позбутися її. Якщо вона чекає на гроші, то це дуже просто. І взагалі все просто. Равік сів на ліжку.
— Ви давно встали?
Жінка злякано обернулася до нього.
— Я не могла більше спати. Мені дуже шкода, якщо я вас збудила.
— Ви мене не збудили.
Жінка підвелася.
— Я хотіла піти. Сама не знаю, чого я й досі тут сиджу.
— Почекайте. Я зараз буду готовий. Ви ще поснідаєте. Вип'єте славетної тутешньої кави. Ще встигнемо — і ви, і я.
Равік устав і подзвонив покоївці. Потім пішов до ванної. Він побачив, що жінка теж милася, але все було прибране, навіть використані рушники. Поки він чистив зуби, то почув, як покоївка принесла сніданок. Він квапливо докінчив свій туалет.
— Вам було неприємно? — спитав Равік, виходячи з ванної.
— Чому?
— Що покоївка вас бачила. Я не подумав про це.
— Ні. Та вона й не здивувалася.
Жінка глянула на тацю. Сніданок був на двох, хоч Равік нічого не казав покоївці.
— Певне, що не здивувалася. На те ми в Парижі. Ось вам кава. У вас не болить голова?
— Ні.
— Добре. А в мене трохи болить. Але скоро перестане. Ось булочки.