— Я не можу нічого їсти.
— Ні, можете. Вам тільки здається, що не можете. Спробуйте.
Вона взяла булочку. Потім поклала назад.
— Справді не можу.
— То випийте саму каву й викуріть сигарету. Це солдатський сніданок.
— Добре.
Равік заходився снідати.
— Ви ще не зголодніли? — за хвилину спитав він.
— Ні.
Жінка погасила сигарету.
— Мені здається… — почала вона й замовкла.
— Що вам здається? — байдуже спитав Равік.
— Що мені вже треба йти.
— Ви знаєте дорогу? Тут недалеко авеню Ваграм.
— Ні, не знаю.
— А де ви мешкаєте?
— У готелі "Верден".
— Звідси до нього кілька хвилин ходи. Я вам покажу надворі, як іти. Однаково треба провести вас повз портьє.
— Так… але річ не в тому…
Жінка знов замовкла. Гроші, подумав Равік. Як завжди, гроші.
— Якщо ви в скруті, я радо вам допоможу. — Він витяг гаманця.
— Облиште! Що це таке? — гостро мовила жінка.
— Нічого. — Він сховав гаманця назад.
— Вибачте мені.— Жінка підвелася. — Ви були… я повинна подякувати вам… Якби не… не ця ніч… сама я б не знала…
Равік згадав, що між ними сталося вночі. Було б смішно надавати цьому якесь значення, але подяки він аж ніяк не сподівався, і це йому тим дужче не сподобалось.
— Я справді не знала б… — знов почала жінка.
Вона й далі нерішуче стояла перед ним. Чому вона не йде собі?
— Але тепер знаєте, — сказав він, аби не мовчати.
— Ні.— Жінка глянула йому в вічі.— І тепер ще не знаю. Знаю тільки, що мушу щось зробити. Знаю, що не можу втекти.
— Це вже багато. — Равік узяв плаща. — Я вас проведу вниз.
— Не треба. Скажіть мені тільки… — Вона затнулася, шукаючи потрібних слів. — Може, ви знаєте… що треба робити… коли…
— Коли що? — не зразу спитав Равік.
— Коли хтось помре, — видушила з себе жінка й заплакала. Вона не хлипала, тільки плакала, майже нечутно.
Равік почекав, поки вона трохи заспокоїться.
— У вас хтось помер?
Вона кивнула головою.
— Учора ввечері?
Вона знов кивнула.
— Ви його вбили?
Жінка витріщила на нього очі.
— Що? Що ви сказали?
— Ви вбили його? Коли ви питаєте мене, що вам робити, то повинні сказати й це.
— Він помер! — розпачливо крикнула жінка. — Раптово…
Вона затулила обличчя руками.
— Він хворів? — спитав Равік.
— Так.
— У вас був лікар?
— Був… але він не хотів лягати в лікарню.
— А вчора лікар приходив?
— Ні. Приходив три дні тому. Він його… він вилаяв лікаря й не схотів, щоб той лікував далі.
— А ви не покликали іншого?
— Іншого ми не знали. Ми тут тільки три тижні. Того нам викликав офіціант… А він більше не схотів лікуватися в нього… казав… йому здавалося, що він сам себе краще…
— Що в нього було?
— Не знаю. Лікар казав, що запалення легень… але він не повірив… казав, що всі лікарі дурять… крім того, вчора йому стало краще. Тоді раптом…
— Чому ви не відвезли його до лікарні?
— Він не хотів… казав… що я зраджуватиму його, коли він буде в лікарні… він… ви його не знаєте… з ним нічого не можна було вдіяти.
— Він ще й досі в готелі?
— Так.
— Ви повідомили господаря, що сталося?
— Ні… Коли він раптом затих… і стало так тихо… і його очі… я не витримала і втекла.
Равік згадав, що було вночі. На мить йому стало ніяково. Але що вже сталося, те сталося, і тепер йому було до того байдуже, і цій жінці також. Особливо жінці. Минулої ночі їй до всього було байдуже, важило тільки одне: витримати. Життя складається не з самих сентиментальних прикладів. Лавінь, почувши, що його дружина померла, провів ніч у публічному домі. Повії врятували його, а зі священиками він би пропав. Це можна розуміти або не розуміти. Пояснювати тут нічого. Але якщо вже розумієш, то це накладає на тебе певні обов'язки.
Равік узяв плаща.
— Ходімо! Я йду з вами. Він був вашим чоловіком?
— Ні,— сказала жінка.
Господар готелю "Верден", гладкий чоловік без єдиної волосини на голові, зате з фарбованими чорними вусами й чорними густими бровами, стояв у вестибюлі. За ним вишикувались офіціант, покоївка і касирка, пласка, як дошка. Господар, безперечно, все вже знав, тому, побачивши жінку, відразу накинувся на неї. Обличчя його почервоніло, він вимахував маленькими пухкими ручками і аж булькав люттю й обуренням. А проте Равік помітив, що в нього полегшало на серці, як вони прийшли. Коли він добрався до поліції, чужинців, підозрілих осіб і в'язниці, Равік спокійно перебив його:
— Ви провансалець?
Господар затнувся.
— Ні. А що? — спантеличено спитав він.
— Нічого, — відповів Равік. — Я просто хотів вас зупинити. І найкраще вдається спинити людину цілком безглуздим запитанням. А то б ви говорили ще цілу годину.
— Пане! Хто ви такий! Чого вам треба?
— Нарешті ми почули від вас розважні слова.
Господар опанував себе.
— Хто ви? — запитав він уже спокійніше: ану ж це якась впливова особа, і, не дай боже, ще образиш її.
— Лікар.
Господар зрозумів, що боятися йому нічого.
— Нам не треба більше ніякого лікаря! — знов розлютився він. — Тут потрібна поліція.
Він втупив очі в Равіка й жінку, сподіваючись переляку, протесту і благання.
— Чудова думка. Чому ж ви досі не покликали поліції? Адже вам кілька годин уже відомо, що в номері у вас лежить мертвий.
Господар нічого не відповів, лише й далі люто дивився на Равіка.
— Я вам скажу чому. — Равік ступив на крок ближче. — Через своїх пожильців. Ви боїтеся розголосу. Багато з них відразу покинуть готель, коли довідаються, що сталось. Але поліція однаково прийде, такий закон. І від вас залежить, щоб нікому нічого не впало в око. Та й не це вас турбувало. Ви боялися, що від вас утекли й вам доведеться влаштовувати все самому. Даремно боялися. Крім того, ви тремтіли за свій рахунок. Вам його оплатять. А тепер я хочу оглянути мерця. Потім подбаю про все інше.
Равік пройшов повз господаря.
— Який номер? — спитав він у жінки.
— Чотирнадцятий.
— Вам нема чого йти зі мною. Я все зроблю сам.
— Ні. Я б не хотіла тут лишатися.
— Буде краще, як ви більше нічого не побачите.
— Ні. Я не залишусь тут.
— Що ж, ваша воля.
Кімната була низька й виходила вікнами на вулицю. Біля дверей зібралося кілька покоївок, коридорних та офіціантів. Равік відтіснив їх убік. У кімнаті стояло двоє ліжок. На тому, що біля стіни, лежав чоловік, жовтий, застиглий, наче воскова статуя святого, з чорним кучерявим волоссям, у червоній шовковій піжамі. Руки в нього були складені на грудях. Біля нього на нічному столику стояла маленька дешева дерев'яна фігурка мадонни. На її обличчі залишилися сліди губної помади. Равік узяв її в руки й побачив із зворотнього боку напис: "Made in Germany". Равік перевів погляд на мертвого — на губах у нього не було помади, та й на вигляд він був не з таких. Очі в нього були наполовину розплющені, одне більше, ніж друге, і це надавало обличчю виразу цілковитої байдужості, наче на ньому застигла вічна нудьга.