Равік відмахнувся рукою.
— Дівчина дала Ежені сто франків. Мабуть, це все, що в неї було. Отже, ваших двадцять п'ять.
— Добре, добре, — нетерпляче мовив Равік. — До побачення, Вебере.
— До побачення. Зустрінемося завтра о восьмій ранку.
Равік неквапом рушив вулицею Лорістон. Якби було літо, він сів би десь на лавці в Булонському лісі проти сонця й бездумно дивився б на воду та на зелені дерева, поки не вляглося б напруження. Потім поїхав би до готелю й ліг спати.
Він зайшов у бістро на розі вулиці Буасьєр. Коло прилавка стояло кілька робітників та водіїв вантажних машин. Вони пили гарячу чорну каву, вмочаючи в неї булочки. Якусь хвилину Равік стежив за ними. То було впевнене, просте життя — з запеклою боротьбою за існування, з виснажли* вою працею, втомою вечорами, їжею, жінкою і важким, позбавленим видив сном.
— Чарку вишнівки, — сказав він.
На правій нозі в тієї дівчини, що померла, був тоненький дешевий позолочений ланцюжок — одна з тих цяцьок, що їх любить молодь, коли вона сентиментальна й не має смаку. Ланцюжок з маленькою пластинкою, на якій вибито напис "Toujours Charles" [1], закутий на нозі так, що його не можна скинути, ланцюжок, який розповідав про неділі, проведені в лісі над Сеною, про закоханість і нерозумну молодість, про маленьку ювелірну крамничку десь у Неї, про вересневі ночі в кімнатці під дахом, — тоді раптом затримка, очікування, страх, а "навіки твого" Шарля і слід пропав… Приятелька, що дала адресу, якась акушерка, застелений цератою стіл, пекучий біль і кров, кров, розгублене лице старої, руки, які хапливо підсаджують тебе в таксі, щоб швидше спекатися, довгі дні муки, корчів із болю і нарешті карета швидкої допомоги, лікарня, останні сто франків, зім'яті в гарячій спітнілій руці, і… надто пізно.
Почало деренчати радіо. Танго, якийсь гугнявий голос виводив безглузді куплети. Равік похопився, що подумки ще раз простежує всю операцію. Він зважував кожен свій рух. На кілька годин раніше дівчину ще, мабуть, можна було б урятувати. Вебер телефонував, але його не було в готелі, їй довелось померти тому, що він надто довго стовбичив на мості Альма. Вебер сам не вмів робити таких операцій. Безглузда випадковість. Нога з позолоченим ланцюжком, підігнута досередини.
Прийди в мій човен, місяць сяє,-
надсаджувався фальцетом у репродукторі тенор.
Равік розрахувався й вийшов. На вулиці він зупинив таксі.
— В "Озіріс".
"Озіріс" був великий, солідний публічний дім з просторим баром у єгипетському стилі.
— Ми вже зачиняємо, — сказав портьє.— Більше нікого немає.
— Нікого?
— Тільки мадам Роланда. Всі дами роз'їхалися.
— Гаразд.
Портьє в калошах невдоволено переступав з ноги на ногу.
— Затримайте таксі. Потім нелегко буде знайти інше. Ми скінчили працювати.
— Ви вже мені казали. А таксі я піймаю.
Равік всунув портьє в кишеню на грудях пачку сигарет і вузькими дверима повз роздягальню зайшов до просторої зали. Бар був порожній. У ньому було як завжди після міщанської гульні — калюжі розлитого вина, кілька перекинутих стільців, недокурки на підлозі, дух тютюну, солодкавих парфумів і поту.
— Роландо! — погукав Равік.
Вона стояла біля великого столу, на якому здіймалася купа рожевої шовкової білизни.
— Равік? — мовила вона, зовсім не здивувавшись. — Так пізно. Чого ти хочеш? Дівчини чи щось випити? Чи того й того?
— Горілки. Польської.
Роланда принесла пляшку й чарку.
— Налий собі сам. Я ще мушу посортувати й переписати білизну. Зараз приїде машина з пральні. Коли не запишеш якоїсь ганчірки, то та банда все покраде, як зграя сорок. Шоферня, розумієш. На подарунки своїм коханкам.
Равік кивнув головою.
— Увімкни музику, Роландо. Голосно.
— Добре.
Роланда ввімкнула приймач. Литаври й барабани загриміли у високій порожній залі, мов буря.
— Не занадто голосно?
— Ні.
Занадто голосно. Що може бути занадто голосним? Хіба тиша. Тиша, в якій тебе роздирає на шматки, наче в безповітряному просторі.
— От і все, — сказала Роланда й підійшла до Равікового столика.
У неї була дужа постать, ясне обличчя, спокійні карі очі. Чорна пуританська сукня була ознакою наглядачки й вирізняла її серед напіводягнених повій.
— Випий зі мною, Роландо.
— Добре.
Равік приніс із бару чарку й почав наливати. Роланда притримала пляшку, коли чарка наповнилась до половини.
— Досить! Я більше не вип'ю.
— Не люблю недолитих чарок. Краще залиш, якщо не вип'єш.
— Навіщо? Це було б марнотратство.
Равік глянув на неї. Надійне, розумне обличчя. Він усміхнувся.
— Марнотратство? Французи завжди бояться його. А навіщо ощадити? Тебе також ніхто не щадив.
— Це комерція. В ній зовсім інші правила.
Равік засміявся.
— Ну, то випиймо за комерцію. Чим би став світ без моралі комерсантів? Юрмою злочинців, ідеалістів і ледарів.
— Тобі треба дівчини, — сказала Роланда. — Я можу подзвонити Кікі. Вона дуже добра. Двадцять один рік.
— Так? Знов двадцять один рік. Сьогодні такі не для мене. — Равік налив собі ще одну чарку. — Про що ти думаєш, Роландо, перед сном?
— Здебільшого ні про що. Я надто втомлююся.
— А коли ти не втомлена?
— Про Тур.
— Чому?
— Там моя тітка має будинок із крамничкою. Я вже двічі викупляла заставні на нього. Коли тітка помре — їй сімдесят шість, — будинок буде мій. Тоді я зроблю з крамнички кав'ярню. Ясні шпалери у квіточку, оркестр, три музиканти — піаніно, скрипка й віолончель, у глибині бар. Невеличкий, але милий. Будинок стоїть у гарному кварталі. Думаю, що за дев'ять з половиною тисяч франків його можна буде пристойно опорядити. Куплю завіси і навіть ліхтарі. Хотілося б ще мати на перший час п'ять тисяч франків про запас. І, звичайно, плата за квартири на двох горішніх поверхах. Ось про це я й думаю.
— Ти народилася в Турі?
— Так. Але ніхто не знає, де я потім була. А якщо мої справи йтимуть добре, то це нікого й не обходитиме. Гроші прикривають усе.
— Не все. Але багато що.
Равік відчув якусь ваготу в скронях і почав говорити повільніше.
— Мабуть, із мене досить, — мовив він і дістав із кишені кілька банкнот. — Ти одружишся в Турі, Роландо?
— Не відразу. Через кілька років. Я там маю приятеля.
— Ти до нього часом їздиш?