Вона була вдягнена так само, як і того дня, коли приїхала до санаторію: в темний, покритий накладними оксамитовими візерунками корсет з товстого сукна, на тлі якого голова й руки здавались незвичайно тендітними, якимись неземними. Вираз обличчя під час гри в неї не мінявся, але обрис губ, здавалося, став ще чіткіший і поглибились тіні в кутиках очей. Скінчивши грати, вона склала руки на колінах, не підводячи очей від нот. Пан Шпінель не вимовив жодного слова й не ворухнувся.
Вона зіграла ще один ноктюрн, потім другий, третій. Нарешті вона підвелася — але тільки для того, щоб пошукати зверху на піаніно ще якихось нот.
Панові Шпінелю спало на думку переглянути томи в чорних оправах, що лежали на стільчику. Раптом він вигукнув щось незрозуміле, і його великі білі руки почали гарячково гортати одну з тих забутих книжок.
— Не може бути І... Ні, це неправда І..— мовив він,— А все ж таки я не помиляюся!.. Знаєте, що це?.. Що тут лежало?.. Що в мене в руках?..
— А що,— спитала вона.
Він мовчки показав їй титульну сторінку й опустив книжку. Він зблід, як полотно, губи в нього тремтіли.
— Справді? Як він сюди попав? Ану дайте,— просто сказала вона, поставила ноти на пюпітр, сіла, і за мить тишу сколихнули перші звуки.
Він сидів біля неї, подавшись уперед, стиснувши руки між коліньми й похиливши голову. Вона зіграла початок надмірно, до болю повільно, так розтягуючи паузи між окремими фігурами, що серце стискала тривога. Тихим несміливим запитанням прозвучав тужний мотив, самітний голос, що блукав серед ночі. Чекання й тиша. Аж ось почулася відповідь: такий самий боязкий і самітний голос, тільки дзвінкіший, ніжніший. Знов мовчанка. Потім приглушеним, чудесним сфорцато, в якому було і піднесення, і блаженний спалах пристрасті, ввірвався любовний мотив, метнувся вгору, захоплено досяг верховіття, завмер у солодкому сплетінні і, звільнившись, почав опускатися вниз, а там мелодію підхопили віолончелі і низькими голосами заспівали про тяжке, болісне блаженство...
Не без успіху піаністка спробувала відтворити на жалюгідному інструменті гру оркестру. Стрімке наростання скрипкових пасажів було віддане з неймовірною точністю. Вона грала в побожному захваті, сліпо вірячи кожному образові й підносячи кожну деталь так само покірно й підкреслено, як священик підносить святі дари. Що тут відбувалося? Дві сили, дві замріяні істоти в муках і блаженстві рвались одне до одного, нестямно обіймалися, охоплені шаленим прагненням вічного й досконалого... Вступ спалахнув і згас. Вона зупинилася на тому місці, де розсувається завіса, і мовчки задивилася в ноти.
Тим часом радниця Шпац знудилася вже до такої міри, коли людина втрачає свій образ, очі її вилазять з орбіт і на обличчі з'являється страхітливий вираз, наче в мерця. Крім того, ця музика подіяла на її шлункові нерви, паралізувала її вражений диспепсією організм, і радниця боялась, щоб не почалися спазми шлунка.
— Я мушу піти до себе,— сказала вона кволим голосом.— На все добре вам, я скоро вернуся...
І вона пішла. В кімнаті посутеніло. Крізь скло було видно, як на терасу тихо падав густий сніг. Свічки світили нерівно й тьмяно.
— Друга дія,— прошепотів він.
Вона перегорнула кілька сторінок і почала другу дію.
Звуки рога завмерли вдалині. Чи, може, це шелест листя? Або тихе дзюрчання струмка? Ніч розлила тишу над будинком і гаєм, ніякі благання, ніякі застереження нездатні вже стримати сили пристрасті. Священне таїнство відбулося. Світильник погас1, в якомусь дивному, раптово приглушеному тембрі забринів мотив смерті, і пристрасть у гарячковому нетерпінні замаяла своїм білим покривалом назустріч коханому, що з розгорненими обіймами наближався до неї крізь темряву.
О бурхлива, невситима радосте поєднання у вічності, по той бік земного! Звільнившись від болісних помилок, від пут простору й часу, ти і я, твоє і моє, злилися для високого блаженства. Підступній примарі дня вдалося розлучити їх, але його хвалькувата брехня не змогла обдурити тих, хто бачить уночі, хто прозрів завдяки чарівному зіллю. У того, хто очима кохання побачив ніч смерті і її солодку таємницю, в божевіллі світла лишилось єдине бажання — туга за священною ніччю, вічною істинною ніччю, яка з'єднує дві душі в одну...
1 Світильник погас...— Одна з ремінісценцій із опери Р. Вагнера "Трістан
0 ноче кохання, опустися ж на них, дай їм забуття, якого вони так прагнуть, огорни їх своїм блаженством, забери їх із світу брехні й розлуки! Глянь, останній світильник погас! Думка і мрія потонули в священних сутінках, що звільняють від світу, від мук божевілля. Навіть тоді, коли примара дня зблякне, коли від захвату згаснуть твої очі, станеться те, чого позбавляло мене облудне світло дня, те, що воно протиставляло моїй пристрасті, обдурюючи її і прирікаючи на невситиму муку,— навіть тоді (о диво звершення!),навіть тоді я — це світ. І слідом за похмурими застереженнями Брангени1 знялися голоси скрипок, вище за всякий розум.
— Я не все розумію, пане Шпінель, багато про що тільки здогадуюся. Що це означає: "Навіть тоді я — це світ"?
Він пояснив їй, тихо й коротко.
— Он як. Як же вийшло, що ви так гарно розумієте це, а не можете заграти?
Дивно, але він не витримав цього невинного запитання. Він почервонів, заломив руки і ніби осів разом із стільцем.
— Таке рідко буває,— сказав він нарешті з мукою.— Ні, ні, грати я не вмію. Грайте ж.
1 вони знов поринули в п'янкі мелодії містерії. Хіба любов помирає? Любов Трістана?2 Любов твоєї і моєї Ізольди? О, вона вічна, хай смерть не зазіхає на неї! Та й що може померти в нас, як не те, що нам заважає, що облудно розділяє тих, які злилися в одне? Любов звела їх у солодку єдність, смерть розірвала її, та хіба може бути для кожного з них інша смерть, аніж жити своїм власним життям? І таємничий дует з'єднав їх у безіменній надії на смерть у коханні, на вічні нерозривні обійми в чарівному царстві ночі. Солодка ноче! Вічна ноче кохання! Всеосяжна країно блаженства! Хіба я: може той, хто мріє тебе побачити, не лякатись пробудження, що поверне його в пустелю дня? Прожени страх, люба смерте! Звільни від муки пробудження тих, хто тужить за тобою! О нестримний урагане ритмів! О хроматична хвиле захвату від метафізичного пізнання! Як затримати, як зберегти це блаженство, далеке від мук розлучення, що несе з собою світло дня? Лагідна жага без брехні і страху, величне згасання без болю, блаженний перехід у безмежне! Ти — Ізольда, я — Трістан, немає більше Трістана — немає й Ізольди...