У санаторії запала тиша. Тих, що поїхали на прогулянку, годі було сподіватися раніше, ніж увечері. "Тяжкі" лежали по своїх кімнатах і страждали. Дружина пана Клетеріана і її старша товаришка трохи погуляли й вернулися кожна до себе. Пан Шніпель також сидів у своїй кімнаті і робив те, що й завжди. О четвертій дамам принесли по півлітра молока, а пан Шпінель отримав свій ріденький чай. Невдовзі після того дружина пана Клетеріана постукала в стіну, що відділяла її кімнату від кімнати радниці Шпац, і сказала:
— Може, зійдемо до вітальні, пані Шпац? Мені вже набридло тут сидіти.
— Зараз, люба моя! — відповіла радниця,— я тільки, з вашого дозволу, взуюся. Бо я, знаєте, трохи була лягла.
Вітальня, звичайно, була порожня. Дами посідали біля каміна. Радниця Шпац почала вишивати квіти на канві, дружина пана Клетеріана також кілька разів стьобнула голкою, тоді опустила шитво на коліна і, спершись на бильце крісла, замріяно задивилась кудись у порожнечу. Нарешті вона зробила якесь зауваження, для якого не варто було навіть розтуляти рота; та оскільки радниця Шпац перепитала: "Що ви сказали?" — то їй, на свій сором, довелося повторити всю фразу. Радниця Шпац ще раз перепитала:
— Що ви сказали?
Але тієї миті з передпокою почулася чиясь хода, двері відчинилися — і в них з'явився пан Шпінель.
— Я не буду вам заважати? — запитав він лагідним голосом, ще не переступивши порога; він дивився тільки на дружину пана Клетеріана, якось плавно подавшись уперед тулубом, ніби ширяв у повітрі.
— Ну чому ж? — відповіла молода жінка.— По-перше, ця кімната призначена бути відкритою гаванню, а по-друге, чим же ви нам заважали б? Я певна, що вже набридла пані радниці...
На це він нічого не сказав, тільки всміхнувся, показавши свої спорохнявілі зуби, і, ніби спутаний, відчуваючи на собі погляди дам, підійшов до заселених дверей; там він зупинився й виглянув надвір, досить неввічливо стоячи до дам спиною. Потім трохи обернувся до них і сказав, так само дивлячись у садок:
— Сонце сховалося. Небо непомітно затягло хмарами. Починає вже темніти.
— Ай справді, на все ніби лягла тінь,—озвалася дружина пана Клетеріана.— Схоже на те, що наших гуляк захопить сніговиця. Вчора в цей час був ще ясний день, а тепер уже смеркає.
— Ах,— мовив він,— після всіх цих надмірно яскравих тижнів темрява навіть приємна. Я просто вдячний сонцю, яке з набридливою щедрістю осяває і гарне, і нице, що воно, нарешті, трохи сховалося.
— Невже ви не любите сонця, пане Шпінель?
— Я ж не художник... Без сонця людина більше схильна заглиблюватися в себе. Небо вкрите суцільними сіро-білими хмарами. Може, це означає, що завтра буде відлига. Між іншим, я б ваві не радив, шановна пані, в сутінках напружувати очі над вишиванням.
— О, не турбуйтесь, я й сама вже кинула. Але що ж нам робити в такий час?
Пан Шпінель сів на стільчик біля піаніно і сперся на нього рукою.
— Музика... — сказав він,— якби хоч трохи послухати музики! Тут тільки часом англійські діти співають коротенькі nigger songs1, і це все.
— А вчора надвечір панна фон Остерло нашвидкуруч зіграла "Монастирські дзвони",— зауважила дружина пана Клегеріана.
— Але ж ви граєте, шановна пані,— благально мовив він і підвівся.— Ви ж колись щодня грали з своїм батьком.
— Так, пане Шпінель, але знаєте, коли це було? Ще в часи водограю...
— Заграйте сьогодні! — попросив він.— Лише кілька тактів, один-єдиний раз! Якби ви знали, як я зголоднів за музикою...
— Наш домашній лікар і доктор Леандер також рішуче заборонили мені грати, пане Шпінель.
— Але ж їх тут немає — ні того, ні того! Ми вільні... Ви вільні, шановна пані! Лише кілька акордів...
— Ні, пане Шпінель, нічого не вийде. Ви від мене хтозна-яких див сподіваєтесь! А я все забула, повірте мені. Напам'ять майже нічого не знаю.
— О, то заграйте це своє "майже нічого"! А крім того, тут повно нот, ось вони лежать на піаніно. Ні, це все не те. Та ось є Шопен...
— Шопен?
— Так, ноктюрни. Треба тільки засвітити свічки...
— Не думайте, що я буду грати, пане Шпінель! Мені не можна. Ану як це мені зашкодить?
Пан Шпінель замовк. Він стояв, опустивши руки, між двома свічками, що горіли на піаніно, сивий, безбородий, з нечіткими рисами обличчя і з величезними ногами, у довгому чорному сюртуку.
— Ну добре, я більше не проситиму,— нарешті тихо сказав він.— Якщо ви боїтесь, що вам зашкодить, шановна пані, то хай мовчить, хай буде мертва краса, яка б могла заспівати під вашими пальцями. Ви не завжди були такі розважні; принаймні не тоді, коли, навпаки, не треба було відмовлятись від краси. Залишаючи водограй, скидаючи золоту корону, ви не дбали про своє здоров'я і виявили куди більше рішучості й волі... Послухайте,— мовив він, помовчавши, і голос його став ще тихіший,— якщо ви тепер сядете тут і заграєте, як у ті часи, коли батько стояв біля вас і звуки його скрипки викликали у вас сльози... то може статися, що маленька золота корона знов незримо засяє у ваших косах...
— Справді? — спитала вона і всміхнулася. Голос раптом зрадив її, і це слово вона вимовила хрипко, майже нечутно. Тоді кашлянула й спитала: — То таки ноктюрни Шопена?
— Звичайно. Ноти розгорнуті, все готове.
— Ну, то боже поможи, я зіграю один,— сказала вона.— Але тільки один, чуєте? Та вам і самим більше не захочеться.
Вона підвелася, відклала вишивання й підійшла до піаніно. Сівши на стільчик, на якому лежало кілька томів нот, вона поставила свічники ближче й почала перегортати аркуші. Пан Шпінель підсунув стільця і сів поряд з нею, немов учитель музики.
Вона заграла ноктюрн мі-бемоль-мажор, опус 9, номер 2. Хоч вона справді трохи відвикла грати, а проте відчувалося, що колись її виконання було просто мистецьке. Інструмент був досить поганенький, але вона з перших же тактів з непомильним смаком відчула, що з нього можна взяти. Вона мала якусь нервову схильність до складних відтінків звуку, а незвичайна, майже фантастична рухливість ритму ноктюрна справляла їй щиру радість. Удар у неї був сильний і водночас м'який. Під її пальцями мелодія виливала всю свою красу до останку, і кожну її частину зі стриманою грацією супроводжував акомпанемент.