Він сидів, обмощений подушками, вдягнений у білу байкову курточку і великий білий брилик, опецькуватий, здоровий, вдатний хлопчик, і очі його весело і впевнено зустріли погляд пана Шпінеля. Романіст хотів опанувати себе, врешті, він був чоловіком, у нього вистачило б сили поминути це несподіване, осяяне сонцем видиво й піти своєю дорогою. Але тут сталося щось жахливе: Антон Клетеріан почав сміятися, його охопила бурхлива радість, він заверещав з незрозумілого захвату, аж моторошно було на нього дивитися.
Бог його знає, що на нього напало: чи в нього викликала цей дикий захват чорна постать, яку він побачив перед собою, чи це був напад якоїсь тваринної радості. В одній руці він тримав кістяне кільце, а в другій — бляшане калатальце. Він простягав іграшки вгору до сонця і так торохтів ними одна об одну, наче хотів когось прогнати. Очі в нього були майже заплющені з задоволення, а рот роззявлений так широко, що видно було рожеве піднебіння. Він аж головою розхитував з надміру почуттів.
Тоді пан Шпінель повернувся й пішов назад, чуючи позад себе радісний вереск малого Клетеріана. Руки він обережно, з якоюсь застиглою грацією тримав біля тулуба, а ходу силоміць сповільнював, як людина, яка хоче приховати, що душею вона вже кинулась навтіки.