— Так, шановна пані, "Затишок" — це чистий ампір; кажуть, що колись це був замок, літня резиденція. Це крило прибудоване пізніше, але головний корпус зберігся неторкнутим а давніх часів. Я інколи відчуваю, що просто не можу обійтися без ампіра, він тоді мені конче необхідний, щоб бути в більш-менш доброму настрої. Адже зрозуміло, що серед м'яких, зручних аж до непристойності меблів людина почуває себе не так, як серед прямих ліній цих столів, крісел і драпування... Ця ясність і твердість, ця холодна, терпка простота і стримана суворість, безперечно, додають мені самовладання й гідності, шановна пані, надовго відновлюють мої душевні сили, внутрішньо очищають мене, морально підносять...
— Дивно,— сказала вона.— А втім, я зможу зрозуміти вас, якщо постараюсь.
Він сказав їй, що старатись не варто, і обоє засміялися. Радниця Шпац також засміялась і згодилась, що це дивно, але не сказала, що може зрозуміти його.
Вітальня в "Затишку" була велика й гарна. Високі білі двійчасті двері до сусідньої більярдної, де розважалися добродії з неслухняними ногами й інші пацієнти, стояли відчинені навстіж. З другого боку крізь засклені двері видно було терасу й сад. Збоку від дверей стояло піаніно. Був тут і оббитий зеленим сукном ломберний стіл, за яким генерал-діабетик і ще декілька чоловіків грали у віст.
Дами читали або вишивали. Опалювали вітальню залізною грубою, але погомоніти найприємніше було коло вишуканого каміна, в якому лежав штучний жар, обліплений смужками яскраво-червоного паперу.
— Рано ви любите вставати, пане Шпінель,— сказала дружина пана Клетеріана.— Я вже двічі або й тричі випадково бачила, як ви о пів на восьму ранку виходили з дому.
— Я люблю рано вставати? Ох, якраз навпаки, шановна пані. Я, бачите, рано встаю тому, що люблю довго поспати.
— Ви повинні пояснити мені це, пане Шпінель. Радниця Шпац також зажадала пояснення.
— Ну... Якщо людина любить рано вставати, то їм, по-моєму, зовсім не треба так зарані схоплюватися. Вся справа в сумлінні, шановна пані... Біда з тим сумлінням! Я і такі, як я, ціле життя тільки те й робимо, що намагаємось обдурити своє сумління, якось перехитрувати його й дати йому хоч малесеньку радість. Ми непотрібні істоти: я і такі, як я, нам рідко випадає в житті добра година, ми завжди зранені й пригнічені почуттям своєї непотрібності! Ми ненавидимо все потрібне, знаємо, що воно нице й негарне, і захищаємо цю істину, як захищають лише вкрай необхідні істини. І все ж таки нас геть замучило сумління. Та ще й наше внутрішнє життя, наш світогляд, наш спосіб праці такі, що вони підточують наш організм, руйнують його й нищать, а це ще погіршує справу. Ну от, ми і шукаємо хоч якихось заспокійливих засобів, бо без них просто не витримали б. Дехто з нас, наприклад, відчував потребу в певному режимі, гігієнічно суворому способі життя. Рано, немилосердно рано вставати, приймати холодну ванну, гуляти по снігу... Завдяки цьому ми хоч якусь годину буваємо задоволені собою. А якби я дав собі волю, то, повірте мені, до обіду пролежав би в постелі. Коли я рано встаю, то це, властиво, лицемірство.
— Ну чому ж, пане Шпінель! Я вважаю, що це сила волі... Правда ж, пані Шпац?
Радниця погодилась, що це сила волі.
— Лицемірство чи сила волі, шановна пані,— кому яке слово більше подобається. Я схильний судити свої вчинки з такою сумною щирістю, що...
— В тім-то й річ. Ви, напевне, надто часто сумуєте.
— Так, шановна пані, я часто сумую.
Погода стояла гарна. Чисті й чіткі в тихому морозяному повітрі, яскраві, аж сліпучі, підведені синюватими тінями, біліли земля, гори, будинок і сад, а над ними здіймалося ніжно-блакитне, осяйне шатро неба, в якому, здавалося, танцювали міріади мерехтливих світлячків і блискучих кристаликів. Дружина пана Клетеріана почувала себе в ці дні краще; вона вже не мала гарячки, майже не кашляла і Тла без особливої огиди. В сонячну морозяну погоду вона часто цілими годинами, як їй було й приписано, сиділа на терасі. Сиділа серед снігів, уся загорнута в ковдри й хутра, і з надією вдихала чисте крижане повітря, таке корисне для її горла. Інколи вона бачила в саду пана Шпінеля, також тепло вдягненого, в чоботях на хутрі, що надавали його ногам просто фантастичних розмірів. Він сторожко ступав по снігу, обережно, з якоюсь застиглою грацією тримаючи руки біля тулуба, шанобливо вітався, підходячи до тераси, підіймався на кілька східців і розпочинав розмову.
— Сьогодні, гуляючи вранці, я бачив гарну жінку... Боже, яка вона була гарна! — казав він, схиливши голову на плече й розчепіривши пальці.
— Справді, пане Шпінель? Змалюйте ж мені її!
— Ні, не можу. Це була б спотворена картина. Проходячи повз жінку, я ледве скинув на неї оком, навіть не бачив її по-справжньому. Але досить було невиразної тіні, яка майнула переді мною, щоб збудити мою уяву, і я поніс із собою її чудовий образ — Боже, який чудовий!
Вона засміялася.
— Ви завжди так дивитесь на гарних жінок, пане Шпінель?
— Авжеж, шановна пані, і це краще, аніж грубо й приземлено пасти її очима й залишатися під враженням недосконалої дійсності...
— Приземлено... Чудне слово! Справді, письменницьке слово, пане Шпінель! Але, знаєте, на мене воно справляє враження. В ньому є глибокий зміст, і я його трохи розумію. Воно будить думку про щось вільне й високе, навіть викликає неповагу до дійсності, хоч дійсність треба поважати дужче, ніж будь-що, може, навіть тільки її єдину... І я починаю розуміти, що, крім речей реальних, відчутних на дотик, є й щось ніжніше...
— Я знаю тільки одне обличчя,— сказав він раптом незвичайно радісним, зворушеним голосом, піднісши до рівня плечей стиснуті в кулаки руки й показавши в захопленій усмішці спорохнявілі зуби.— Я знаю тільки одне обличчя, яке в житті має такі благородні риси, що було б просто гріх виправляти його уявою. Я б дивився на нього, милувався б ним не хвилинами, не годинами, а ціле своє життя, я б весь потонув у ньому й забув усе земне...
— Так, так, пане Шпінель. Але все ж таки в панни фон Остерло трохи стирчать вуха.
Він замовк і низько похилив голову. Коли він знов випростався, очі його із збентеженим, болісним виразом зупинилися на маленькій хворобливій жилці, що своїм блакитним розгалуженням дивно порушувала чистоту майже прозорого лоба.