У Підгірцях, у колишньому палаці Ржевуських, письменник ловив себе на тому, що мимохіть прислухався: чи де не свистить панський канчук, чи не плаче зведена кріпачка, чи не стогне сама земля...
У Підлиссі письменник сидів біля дубів Маркіяна Шашкевича і уявляв, як п'ють вони воду з Маркіянової криниці.
У лісах і гаях надибував окопи з недавніх часів Вітчизняної війни; окопи, кулеметні гнізда, бомбові вирви, розщеплені стовбурища дерев — уся земля ще пам'ятала про люті бої з "есесами" дивізії "Галичина", які, присягнувши Гітлерові, "здобували Україну", заливаючи її кров'ю.
У Бузьку, в літописному Бужеську, шукав слідів столиці прадавніх бужан.
У Білому Камені слухав співанки про татарське лихоліття.
У Гаваречині — малому сільці посеред лісів — годинами просиджував біля гончаря, придивляючись, як під умілими руками на крузі викочуються жбани і миски.
Все навкруж дихало красою, роботою людською, творчістю, радістю, історією.
До нього прийшло натхнення.
З інтерв'ю Р. Іваничука кореспондентові львівської газети "Ленінська молодь" (1983):
"Герої майбутньої книжки можуть заговорити будь-де. І, мабуть, це добре. Бо інакше коли б виносив їх? Письменник ніколи не відпочиває, його герої, як примари, скрізь ходять за ним. Якась думка, якась деталь — усе треба запам'ятати чи навіть записати. Часом це трапляється серед ночі. Дуже не хочеться вставати, але мусиш. Отже, робочий стіл письменника — скрізь..."
Було весілля: Роман Іваничук віддавав заміж свою доньку Наталю.
Власне, весілля лише розпочиналося, гості, як завжди, збиралися неквапно, забарилися десь і музики, і Роман Іванович, звісна річ, нерву-вався. Його стара мама Марія Юріївна — невисока на зріст сива жінка з циганкуватим обличчям, яка до цього часу сиділа на стільці під чистою, як екран, стіною кафе, враз по-молодечому підвелася і перестріла сина серед його біганини.
— Ну, заспокойся, Романе,— промовила лагідно. На зів'ялих губах блимнула добра усмішка.— Все гаразд, сину: столи он накриті, вгинаючись від печеного і вареного, горілка, слава богу, є, гості теж будуть. Музики десь шукають каніфоль, щоб скрипки грали голосніше.
Вона торкнулася обидвома долонями спершу його плечей, потім рук, мовби сповнюючи якийсь тільки їй відомий ритуал, бо заклопотаний Роман Іванович ураз прояснів.
І поцілував маму в руку.
І пішов разом із "молодими" зустрічати гостей.
Я присів поруч Марії Юріївни, з якою був давно знайомий, і спитав, чи її син дотепер, як, > бувало, замолоду, їздить "додому" до Коломиї читати матері щойно написані новели чи розділи з повісті або ж роману.
— Ну, не завжди, може. Але їздить і читає,— жваво відповіла Марія Юріївна.— Бо хто йому правду скаже, як не я? Бо хто обереже його від людського осуду, від покарання славою, від облуди, від самолюбування, на яке ви, письменники, і в тому числі мій Роман, слабуєте... бо хто йому про все це скаже, як не рідна мама?
Вона була для нього мовби народною совістю. Вона була водночас його оборонцем і суддею. Проста жінка, удова по народному вчителю, Марія Юріївна у своєму житті багато настраждалася, знала ціну освіти і книжки.
— А кому, чуєте,— запитувала вона мене того весільного вечора,— кому потрібна брехня у книжці?
— А якби сталося так, що Роман Іванович таки написав би нещирий твір? Усяко в житті трапляється. Письменники теж живі люди і вони, як і всі, можуть помилятися,— говорив я їй... говорив, може, навмисне, викликаючи на відвертість.
— Та як мій Роман може сфальшивити, коли я першою читаю його книжки? —дивувалась.— Як би він подивився мені у вічі?
...Не можу сьогодні твердити, що передаю слово у слово тодішню (пою розмову з Марією Юріївною, зате твердо знаю, що в ту ж хвилину подумалося: "Не штука писати, штука, чоловіче, стояти щоденно і щомиті в кожному слові перед материнським судом".
Розмова з Романом Івановичем на тому ж весіллі (уже гості сиділи підпиті, уже грали музики):
— Я бачив, як ти розмовляв з моєю мамою. Про що? Чи про мене? — допитувався він.
— Про тебе.
Він засміявся сумовито:
— Вона любить про мене говорити, любить похвалитися мною. Л я... а я, відколи почав писати, боюся відповідальності перед нею за своє писання.
Як часом нам бракує відповідальності перед матерями — живими і мертвими.
Чуєте? Відповідальності!
Діялося це понад десять років тому.
Нас, групу поетів і прозаїків, запросили "виступити" в обідню перерву перед робітниками одного з цехів Львівського автобусного заводу. Не знаю, хто ці "виступи" організовував і кому для "галочки" вони знадобилися, бо заледве посадили нас за стіл на відкритому літньому майданчику, як зрозуміли, що ні ми, літератори, ні тим паче робітники від цієї зустрічі не матимемо взаємної користі і добра. Ми почувалися непрошеними гостями, які заважають господарям обідати, а дехто з робітників, смачно жуючи булку й запиваючи її з термоса кавою, споглядав на нас як на потішників вихідного дня, котрі вийшли на сцену, щоб ушкварити веселу гумореску або ж дотепну баєчку і таким способом "виповнити доцільним змістом" обідню перерву.
Одне слово, зустріч не вдалася.
Ми вже виходили з майданчика, коли Романа Івановича, який теж був із нами, несподівано зупинив присадкуватий робітник. Він назвався чи то Василашуком, чи то Васильчаком і, ніяковіючи, засипав Романа Івановича похвалою, як віншувальним зерном, за історичні романи, потім несподівано запропонував для свого улюбленого письменника декілька цікавих, як він сказав, тем, "на які при бажанні можна написати добру річ".
Серед запропонованих тем була також тема про становлення Львівського Успенського братства, про життя і діяльність його організаторів Юрія та Івана Рогатинців, про роль львівського культурного осередку в боротьбі з католицизмом та ополяченням українського населення міста та його околиць.
Можна було посміхнутися з пропозиції слюсаря чи токаря, якому, мабуть, письменницька робота уявлялася надто легкою, мовляв, головне — знайти добру тему; можна було й здивуватися: "Чому про Братство і Рогатинця?"
Іваничук, здається, так і спитав:
— Бо я сам родом із Рогатинщини, звідки також походили брати Рогатинці,— відповів співбесідник.— Це, так би мовити, дається взнаки "вузький патріотизм". А крім того... крім того я думаю собі: є якась закономірність у тому, що коли в нашій історії наступає на народ біда, то не князі, не шляхтичі, не графи висували з-поміж себе оборонців людських, а сам народ вибирав з-поміж простих кращих із кращих. Так було в Олеську, про який ви написали, так було у Львові наприкінці XVI століття, коли годі було терпіти безпросвітну темряву, так було за Хмельницького, так було в 1917 і в 1939 роках, коли західноукраїнським землям принесли волю робітники і селяни, вдягнуті в чер-воноармійські гімнастерки.