— Може, і ваша правда,— сказав задумливо Іваничук.— Може, і ваша правда, ровеснику,— повторив і обняв робітника за плечі.— Може, якраз Рогатинець... і не тільки Рогатинець, увесь Львів середньовічний повинен прийти у мій роман. Може, настала на нього черга?
...Розповідаючи про цей епізод — такий на перший погляд незначний — і разом із тим дуже симптоматичний, хочу признатися по правді, що ні потім, ні тепер не допитувався в Іваничука, чи направду підказана робітником тема запалила його, чи, може, давно носився з нею, виважував її і робітник з автобусного заводу тільки підштовхнув його... підштовхнув і попросив: "Напишіть про Львів"... про Львів середньовічний, правдивий і страшний, ясний і забобонний. Напишіть, товаришу письменник, про сідляра Рогатинця, звичайного, як на сучасне розуміння, робітника, котрий зрозумів пророче: "порятунок руського народу, руського слова в книжці, у науці, в організації братств".
Може, Роман Іванович побачив Львів ще з висоти бойової галереї Олеського замку? Певно, котроїсь ворожбитної ночі прийшли також до письменника львівські братчики — всі оті кравці, шевці, столярі, сідлярі, ковалі, гончарі... прийшли та почали докоряти:
— Ну, досить тобі, ваша милість, спацерувати по королівських покоях. Час, ваша милість, вирушати на Львів. Ми чекаємо.
— Я перечитав про Львів стоси книжок,— розповідає Роман Іванович.— Мені фахівці перекладали уривки з латинської, давньонімецької, я знайомився з фрагментами щоденників чужоземних мандрівників, вивчав хроніки, літописи, старі календарі та адресні книжки, бо романісту треба досконало знати, так би мовити, історичну топографію середньовічного міста, щоб не заблудитися у лабіринті вузьких вулиць: романісту, крім усього іншого, треба наскрізь пропахнути духом епочи, пройнятися тим головним, чим конкретно жили люди в даному МІСЦІ и конкретно-історичний відтинок часу.
Я говорю, мабуть, банальні речі, але тим часом буває сумно, коли /іг хто з так званих історичних белетристів чомусь не знає "конкретики", сподіваючись на власну творчу уяву, яка дуже часто може зрадити. В одному досить грубенькому романі я прочитав, що герой, який брав участь у поході Ігоря на половців, переспав ніч перед битвою у копиці сіна. Це ніби марниця, але читач від душі пореготався: хто ж посеред, дикого половецького степу накосив для давньоруського поета гарбу сіна, висушив його і склав у копицю?
Із усього прочитаного, почутого, побаченого його найбільше колись празила оповідь Івана Андрійовича Михайлюка, немолодої уже людини, письменника і водночас хлібороба, мешканця села Тростянець, що недалеко під Косовом. Доля Івана Андрійовича — це жива історія нашого Покуття. Тільки в чотирнадцять років він навчився читати і писати і, шледве пізнавши грамоту, відчув потяг до літературної творчості. Друкувався у революційних "Вікнах". У тридцятих роках був видавцем і редактором прогресивних журналів "Зеркало" і "Плуг", які виходили в Коломиї. Підтримував творчі зв'язки з Ярославом Таланом, Петром Козланюком, Олександром Гаврилюком.
Ще з юних літ, прочитавши першу книжку, видану у Львові (бо де ще можуть друкуватися книжки?), Михайлюк мріяв побачити це місто. Він уявляв його світлим, піднесеним на горбах, осяяним славою давніх князів, першодрукаря Івана Федорова та культурно-освітньою діяльністю Львівського братства.
На початку травня 1929 року (коли, до речі, тільки-но народився Роман Іваничук) для селянського хлопця з Тростянця трапилася нарешті нагода побувати у Львові: його, здібного поета і прозаїка, редакція "Вікон" запрошувала на першу крайову нараду пролетарських письменників Західної України, на якій, як відомо, було створено революційну літературну організацію "Горно".
Запрошення він одержав, але грошей на поїзд не мав.
І не було "міського" вбрання. І не було черевиків.
Однак Львів манив... манив виром політичної боротьби, літературного життя. Йому гадалося, що Львів стане для нього своєрідним джерелом натхнення для творчості, розширить його горизонти.
І Іван Андрійович, позичивши в товариша вбрання і черевики, пішки *-під самих Карпат добирається до Львова. Ішов, як звичайно, босий (шкода було чужих черевиків), ночував у людських стодолах, годував-ся у бідняцьких родинах.
Боса мандрівка тривала майже тиждень. Місто розчарувало хлопця своєю сірістю, кам'яною неприступністю, чужою мовою; не було тут сліду від "давньої слави". Зате вразили Івана Андрійовича натовпи безробітних... вразила робітнича сила, що нуртувала на кам'яних вулицях і площах старого Львова.
Ми стоїмо у Львові, вдома, на рідній землі. А королі... для короля чи коня осідлали. І вдаримо його батогом.
— Може, був у тому сенс, що Іван Михайлюк ходив до Львова пішки, як на прощу. Мав час подумати, оглянутися, заглибитися у минуле, оцінити сучасне... побачити себе в сучасному,— розмірковує Роман Іванович.— Може, історична романістика — також своєрідна праця... ні, не проща в минуле — це мандрівка в сучасність.
Може, якраз під час цієї мандрівки він став письменником?
Іваничук розмірковує:
—я Добре пам'ятаю, як виник поштовх... як вибухла спонука, потреба написати роман, який тепер називається "Манускрипт з вулиці Руської". Було це рано навесні, коли місто після першого квітневого дощу враз мовби заштрихувалося зеленим туманцем, що розвіювався з набухлих бруньок та з першої травиці на газонах... коли місто вигрібало із вузьких закутків дворищ ремонтно-будівельне сміття, що призбиралося за зиму... коли місто викидало на тротуари старий мотлох: меблі, ящики, ганчір'я з підвалів, купи іржавого брухту.
Під час такого весняного "порядкування" я цілком випадково потрапив на теперішню вулицю Фрунзе — на одну з характерних для середньовічного Львова вулиць, на якій двом парам коней важко роз'їхатися. Ця вулиця — я потім вияснив — походить з XIV століття і називалася тобі Худоб'ячою. У XV столітті її перейменували на Зарванську, пізніше стала Капітульною, Векслярською, Єврейською, Боїмів.
Та, зрештою, річ не в назві... річ у тому, що біля одного з будинків на тротуарі височіла купа мотлоху, викинутого з пивниці. Тут же стояла кована залізом чорна скриня з напіввідкритим деком... скриня була вщерть набита якимось папером.