Майже два роки Преслужич не випускав із рук важкого меча, і майже два роки русичі відвойовували своє право на вільне життя. Аж поки не зайшло сонце на довгі століття.
Власне, Іваничука як письменника, як дослідника народних характерів цікавили, з одного боку, пориви озброєних мечами мужів, а з другого — він уже оглядався на невольницьку ніч, що спускалася над Галицькою та Волинською землею, і шукав у тій густій темряві порятунку для людей, світла книжок, розуму, мистецтва. Його уява воскрешала, викликала з небуття поруч із суворими воїнами також книжників, писців, ізографів, філософів, яким після того, коли на фортечній брамі був зламаний руський меч, належало боронити і далі вести свій народ у прийдешні віки.
Тієї першої ночі в Олеську Іваничук ще був фактично чистою таблицею, ще його не обтяжував тягар знань, почерпнутих з бібліотек, іще він не збагатився тисячами подробиць, які потрібні письменникові в його роботі; він ще не знав, як буде називатися майбутній твір, з чого буде починатися, але... але, розбуджений зустріччю із замком, в якому закінчували реставрацію і збирали матеріали давнього українського мистецтва, щоб згодом відкрити музей-заповідник, схвильований розмовами з директором Львівської картинної галереї Борисом Григоровичем Возницьким — фанатиком музейної справи, людиною, яка, власне, й підняла Олеський замок із румовища, Іваничук уже горів жадобою роботи.
Може, тому йому й не спалося у покої на третьому поверсі, що був заставлений канделябрами, іконами, портретами, зброєю? А може, не спалося через глуху тишу, що обступала його зусібіч, як щойно погасив лампу? А може, у ту ніч приходив до нього Іван Преслужич із своїми задругами Миськом Каленковичем, Олехном Черемоським, Сень-ком Смоленським, Демком Жидівським, Негом Старобродським та іншими сподвижниками, які, ставши колом посеред покою і опершись на пощерблені в січах мечі, скаржилися письменникові, що много було розлито кривавого вина посеред цих старих мурів. "Ой много... ріки цілі. І чи маєш ти, чоловіче, силу і талант, щоб про теє криваве розлиття і про темну ніч, яка після наших битв настала, людям оповісти?"
Ніколи ще Іваничук — скептичний, раціональний, прозаїчний навіть — не почувався таким поетичним, навдивовижу чутливим, сприймаючим, тонким, як у ту першу олеську ніч. Його запекла сльоза, що скотилася з Преслужичевого обличчя, він чув скрегіт зубовний тих воїв, які полягли в січі наприкінці 1432 року, і тепер, через шість століть лежання під фортечним камінням, давали письменникові про себе знати: у темряві, густій, як бузиновий сік, походжали по замкових покоях польські королі Ян III Собеський та Михайло Корибут-Вишневецький, які тут народилися... походжали, оточені придворним почтом, і зизим оком позирали на вчительського сина з-за Коломиї, питаючи: "Що ти тут хочеш писати, вашмосць?"
Іваничук подумки відповідав королям, старостам, князям, воєводам, графам, які протягом століть володіли Олеським замком, що прийшов скидати із замкових воріт щит-вивіску, запопадливо начеплений буржуазними істориками, мовляв, "Олесько — колиска польських королів". Бо як, панове, Олесько може бути "колискою", що вигойдувала гнобителів мого народу, коли ось на цих мурах із стягом руським стоїть Преслужич з полком, а поруч стоїть Михайло Хмель, надвірний сотник пана Яна Даниловича, який володів замком, а ще поруч — син Хмеля — Зіновій-Богдан Хмельницький. Я приїхав в Олесько, панове, скидати з тронів королів і князів".
Коротка літня ніч видалася йому довгою — ледве дочекався світанку. Ще падали роси, ще тумани, переткані передсвітанковою темрявою, низько стелилися над замковими ставами, ще в навколишніх полях спали перепілки, а Роман Іванович уже скрипнув кованими дверима і став на порозі замку, зачумлений думками, видіннями, планами, пережиттям своєї майбутньої книжки.
Сторож замку, старий Василь Гарасимович Ковальчук, мовби давно очікуючи появи Іваничука, щоб погомоніти з ним після самотньої ночі, витюпав із темряви з своєю незарядженою рушницею і спитав:
— Не спалося?
— Ви звідки знаєте? — здивувався письменник.
—— Бо знаю... бо гріх тут спати... проспиш і нічого не будеш знати, що цієї ночі в замку діялося. Щоночі тут щось діється. Ви, напевно, бачили старого Літнинського... того самого, прошу вас, шляхтича Літ-нинського, який ще в минулому столітті блукав, як привид, по напів-зруйнованому замку, длубаючи джаганом стіни і підземелля, розшукуючи королівські скарби.
— Ні, я не вірую у примари старих замків,— відповів, сміючись Іваничук.
— А в що вірите? — сторож пильно вдивлявся йому в обличчя.
— Вірую у народну історію, що не вмирає... вірую у людей, які цей замок по каменю, по цеглині воздвигали. Не для королів.
Потім читачі не один раз запитували, як народжувався роман "Чер-лсне вино", і письменник, котрий не завжди охоче ділиться творчими секретами, відбувався загальними словами або ж узагалі відмовчувався... відмовчувався, а сам пригадував і першу олеську ніч у замку, і літні ранки та дні, коли з'їдав на сніданок кусень хліба з молоком і, не очікуючи ні автобусів, ні попутних автомашин, ні навіть колгоспних підвід, не вибираючи битих доріг, ішов сьогодні на схід, завтра — на захід, ішов — на південь, на — північ. Шосейні і польові дороги вилися посеред пшениць, впадали в балки, пнулися на горби, що звалися Во-роняками, Воронячими горами; дороги розбігалися вправо-вліво, губилися у селах, звужувалися і ставали стежками в лісах і на луках; він розкошував серед буяння природи, насолоджувався близькістю з деревами, з травами, з водою, з небом; він був приголомшений багатьма історичними пам'ятками, що зустрічалися майже на кожному кроці — інколи йому здавалося, що йде не полями і селами, а ступає по живих і болючих, як рани, що не заживають, скрижалях народної минувшини.
Тут Руссю пахло...
Тут у кожному сліді від кінського копита гніздився переказ, легенда, стара пісня, задума. Лише Пліснесько — чи не найбільше давньоруське городище, яке розкинулося на площі 160 гектарів, чого варте: тут і могутні вали, що подекуди на схилах облицьовані кам'яними плитами; тут сотні стародавніх поховань — розкопаних і ще не досліджених археологами; тут збереглася навіть назва урочища — Кисань, Ки-санька, яке згадується у "Слові о полку Ігоревім"; тут по дебрі Киса-иовій навіть походжають "бусові" пліснеські ворони, про яких теж згадує "Слово", і тому здавалося, що ворони живуть у Вороняках ще 5 давніх княжих часів; тут плуг щовесни виорує череп'я, людські кістки, стріли і списи.