Струснув із себе ці думки: ні, то маячня! Нерозумна й алогічна, а все тому, що в душі моїй починають осідати невідомі раніше кволість і нерішучість. Вливаються в мою душу від тієї жовтої музики за вікном і мають запах глиці та перезрілих квітів. Я зібрався на силі й таки відійшов од вікна, але жовта музика наповнила мою кімнату вщерть, кожна цаль її об'єму була насичена нею, звук тремтів і мучив мене. Я кинувсь у кімнату, вікна якої виходили в протилежний бік, але й ця була до стелі забита тим-таки жовтим зойком. Тоді я вчинив те, що й при Міхневичу, коли той обстукував стіни: забив собі вуха ватою. Але в цей мент музика затихла. Я сидів у кріслі, глухий і хворий, і нервово посмоктував сигару. Дим сухо входив у груди й розчинявся там. Здавалося, починаю дихати вогнем, який запалює мені голову. Я відклав сигару й приплющився. Було тихо. Зовсім тихо. Так тихо, що аж очі почали склеплюватися. Щось мені треба вчинити, думав я. Вийти з цього помешкання й пройтися вулицею, високо звівши голову. Не я винуватий у цій смерті, і про це треба кожному звістити. Прийти в гімназію в наглухо застебнутому мундирі й подивитися в очі всім своїм колегам. Коли хтось схоче мене звинуватити, хай вони відчують мою переконаність. Ніхто з чужих, а тут усі чужі, не має радіти з моєї кволості: кожен із них учинив би на моєму місці так само…
Але це буде тільки завтра. Доти в мене багато вільних, порожніх і непотрібних годин. Безліч хвилин і секунд, які мушу пережити сам. Чи можу когось навідати? Ленсаля, Бергена, Ковнірчука, а може, Миколу Платоновича? Чи спуститися мені до Охоцької і спокійно з нею потеревенити — вона мені співчуває. Але про що буде сьогоднішня балачка? Про похорон і сумну подію, сьогодні про це говоритимуть по всіх домах. Звістка про цю смерть поширилася по місті, заповнивши його так, як нещодавно заповнювала мої кімнати жовта музика. А може, мені вчинити те, що й Борген? Вийти на подвір'я й, розстебнувши шинелю й мундира, піти від одного шинку до другого. Замовляти в кожному по дві чарки, щоб потім очманіти, як чманіє і він?
Все це знову-таки мені не підходило — викликало б побільшену цікавість до моєї особи. Борген чинить так завжди — до цього звикли, я ж узагалі не п'ю. Лишалося отже одне: сидіти в цьому фотелі й чекати завтрашнього дня.
Сьогоднішній день для мене не існує. Хочу я того чи ні, а доведеться вдихати запах глиці і зів'ялих квітів. Мертві дні, які нас відвідують, потрібно віддавати мертвим…
Наступного дня я вчинив так, як намислив. Ретельно поголився, застебнув на всі гудзики мундир і пильно озирнув себе в дзеркалі, щоб не було на мені й порошини. Чоботи наваксував ще звечора, я тільки навів блиск шерстиною. Важче було з обличчям — всі мої хвилювання й переживання мимоволі відбивалися на ньому, а може, це по-інакшому почали світитись у мене очі — невмолиме дзеркало душі? Я змушений був, як актор, потренувати належно обличчя. Ну от, воно стало поважне. Я міг виходити з дому, що й учинив незагайно. Спускався по залізних сходах, як кілька місяців тому — впевнено і беззастережно, від того сходинки під йогами дзвеніли. Здається, це здивувало Охоцьку, бо не витримала, щоб не визирнути з дверей.
— Чи смачний був сніданок, Киріяку Автомоновичу? — спитала в мене: сніданок мені приносив її старший хлопець.
Я приклався до руки Охоцької, сказавши, що ці руки не можуть готувати несмачно. Охоцька заграла очима.
— Обідати прийдете? — спитала.
— А чого б я мав не прийти? — запитав я спокійно.
— Приходьте просто до мене…
Охоцька увіч хотіла відновити наші колишні дружні стосунки, а я, не маючи нічого проти, чемно вклонився.
— Непогано виглядаєте, Киріяку Автомоновичу, — сказала вона.
Я розвів руками, мовив багатозначне: "О!", і ми всміхнулися одне одному.
Ранок почався, таким чином, з доброї настроєності, і це мене підбадьорило. Правда, в поведінці Охоцької було щось таке, що зумисне підкреслювало: немає їй діла до міських пліток, однак з її боку це був вияв дружнього ставлення до мене, а саме цього мені бракувало.
Йшов вулицею, строгий і підтягнутий, гудзики на форменому пальті блищали, сяяли носки чобіт, обличчя було незрушне — я навіть одпустив свою невидиму половину, щоб подивилася на мене збоку: асе виглядало якнайліпше. Зустрічалися якісь люди, які дивилися на мене з інтересом, але я відповідав найнастирливішим холодним і ясним поглядом, від чого настирливець неодмінно знічувався.
Розрахував свій час так, щоб зайти у двір гімназії ще до того, як почнуть розводити гімназистів по класах, — у дворі мені зустрівся Борген.
— Як себе почуваєте, пане Боргене? — спитав, чемно всміхаючись.
— Ет! — махнув Берген рукою, обличчя в нього було зім'яте.
— Знову хапала за душу печаль?
— А вас, я бачу, печаль не бере? — сказав Берген трохи невдоволено — таки натякав на події останнього часу.
— Щось проти мене маєте, пане Бергене? — я дивився на нього холодним та ясним поглядом, саме тим, при допомозі якого тримаю дисципліну в класі.
— З чого ви взяли? — злякався Берген. — Просто я ще не прийшов до тями після вчорашнього.
Це теж звучало як натяк, але я не хотів заводитися.
— Приходьте до тями хутчій, пане Бергене, скоро дзвінок! — сказав я поблажливо й рушив од нього.
Берген дивився мені вслід. Здається, він сплюнув, а може, й ні? Може, він нічого мені не натякав, а таки впився учора, як це умів, а сьогодні не може отямитися? Я йшов упевнено й прудко, обличчя лишалося поважне, але в душі починав ворушитися черв'ячок. "Ну-ну", — підбадьорив себе я…
Учителі зустріли мене такими ж поглядами, що й перехожі на вулиці, й однаково реагували на мій відвертий і ясний позир. Ніхто, звісна річ, не сказав мені ні слова, ми перемовлялися про шкільні справи, один тільки Міхневич вів себе інакше. Дивився на мене пильним, чорним поглядом, ніби хотів пробратися мені в душу і там усе обнишпорити. Я вдавав, що не помічаю його настирливості й того, що він стереже кожен мій рух. У коридорах тупотіли діти, я зирнув на великий настінний годинник, що висів в учительській кімнаті, — за кілька хвилин мав ударити дзвінок. Зайшов Ленсаль і почав тиснути руки кожному, а побачивши мене, скинув бровами. Міцно потис руку й тихо мовив: