— Співчуваю!
— Дякую, пане Ленсалю! — просто сказав я.
— Прикра й неприємна історія, — мовив Ленсаль. — Але на вашому місці я вчинив би так само…
Я розвів руками і раптом помітив, що до вашої розмови дослухаються інші.
Ця сцена могла б перетворитись у німу, але всіх нас виручив дзвінок. Кинулися розхапувати журнали, я вийшов у коридор і готувався пройти по ньому таж, як це звик: випростано й неспішне, набираючись самоповаги, яку так люблять відчувати учні. Але мене нагнав Міхневич.
— Хочу висловити вам співчуття, — глухо сказав він.
— Співчуття у чому? — спитався я.
— У лихові, яке сталося, — мовив він. — У тому і я трохи винуватий. Коли б не я, дівиця, може, й не наклала б на себе руки…
— Перестаньте, пане Міхневичу! — трохи різко сказав я. — Кожен спокутує свої гріхи сам. І немає тут винуватих, хіба той, що зробив їй дитину й накивав п'ятами…
— Але ви проти мене нічого не маєте? — спитав Міхневич знічено. — Повірте, я сьогодні цілу ніч не міг заснути.
— Значить, у вас не все гаразд із нервами, пане Міхневичу. — Я позирнув на нього, і мені в душу ввірвалося щось гірке й солоне: я, здається, починав жаліти й цього чоловіка. В нього посмикувалася права брова, обличчя було сіре й нездорове, а очі вже не дивилися на мене, а були скошені. — Коли б усі, хто плескав про ту історію, — сказав я так само різко й категорично, — терзалися муками сумління, то цієї ночі не спало б півміста, принаймні вся його інтелігентна частина. Ту новину ви мені повідомили перший, пане Міхневичу, але після вас до мене підходило принаймні з шестеро і слово в слово оповідали те саме. А коли б ця історія протяглася, то до мене підійшли б шістдесятеро і знову-таки повідомило б те саме. Ви не помічали, пане Міхневичу, що цей світ створено з самих добродійників?
Різко повернувся й пішов, залишивши Міхневича розгубленого й розхвильованого — здається, це був останній акт нашої дуелі. Я вже не жалів його, швидше відчував зловтіху: хай карається! Підійшовши до класних дверей, я змінив ногу, щоб переступити порога з правої, як це робив завжди. Прокрокував до кафедри, відмірявши звичну кількість ступнів, і кинув оком. На мене дивилося кілька десятків очей, дивилося з жахом, захопленням та цікавістю. Здається, всі ці очі сподівалися побачити не мене, а когось іншого. Але я вже був собою і за кілька хвилин довів те, вліпивши кола тому, котрий уважався серед них ліпшим учнем, але, з огляду на виняткову ситуацію, урока зважився не вивчити. Ця подія струснула клас, і я відчув, що погляди, протягнені від тих очей до мене, — добре наладновані струни, а я можу грати на них, що хочу. Коли ж так, все в світі нормально, і я можу заспокоїтися тим більше…
Але людська душа, очевидно, не така елементарна, як нам хочеться. Мені вдалось утриматися в такій формі тільки кілька годин. На четвертому уроці я відчув, що тінь умерлої незримо присутня біля мене: я подивився на учня, котрий відповідав, і раптом упізнав у його обличчі риси Софії Фридерикс. І хоч це була видима облуда, я відчув, що хвилююся. Розповідав новий матеріал, а в той час бачив себе в засипаному снігом саду, власне, не себе, а її: усміхнене обличчя, рука моя майже фізично відчула доторк руки її, я ловив дівочий погляд і коли зводила на мене очі, з рота в неї струмувала пара, а коли вона скрикнула, посипався сніг із тонкої гілочки.
На п'ятому уроці застебнутий на всі гудзики мундир став мені, наче середньовічні обладунки, важкий і тісний — захотілося розстебнутися, бо увіч бракувало повітря. Лоб упрів, я зібрав усю волю, щоб позірно лишатися незмінним, щоб, борони боже, мою слабкість не відчули там, де чатують на мене десятки пильних і насторожених очей. Треба було зайняти їх чимось, через це й дав контрольну роботу. Тепер вони зайняті і стривожені, тепер уже їм не до мене, отже, я міг хоч трохи розслабитися, щоб не задихнутись у своєму мундирі. Повернув голову до вікна й побачив прозоре обличчя Софії Фридерикс, управлене у скло. Дивилося на мене весело й лукаво, але вуста її стулені смутно. Я почав ходити класом від дверей до вікна, а тоді й між партами. Чоботи мої глухо стукали й порипували, і вже це примушувало учнів ще нижче схилятися над зошитами. До мене повернувся запах глиці та зів'ялих квітів, а в грудях розливалося щось гірке й солоне. Я сів до столу й почав заповнювати журнала; зрештою, так я робив завжди, коли давав контрольну роботу. В цей час визирнуло з-за хмар сонце й залило клас срібним світлом. Од руки моєї на папір упала тінь, і тінь нагадала орлиний дзьоб — цей дзьоб клював на папері дрібний бісер літер, власне, не клював, а випльовував. Дивно було те, що я не міг прочитати їх — літери розпливалися.
На шостому уроці не давав контрольної, бо це виявилося випробуванням не для учнів, а для мене: лишався-бо сам на сам. Тому вступив у двобій із десятком очей, котрі вже, здавалося, почали помічати мій розлад — ярився, як ніколи. Клас трепетав, я ж засудив кількох до різок, кількох залишив без обіду, а кільком поставив кола. Але й це не принесло мені полегші, мундир од того не переставав гнітити; я чекав дзвоника, як спасіння. Вирвуся нарешті з цієї задушної клітки і дихну свіжим повітрям.
Підійшов до вікна і здригнувся: по вулиці повільно брела знаменита житомирська шкапа. Йшла, понуро опустивши голову, й похитувалася, ніби впилася. Боки в неї позападали, аж прозначалися ребра, — шкапа даремно шукала в снігу чогось їстівного. Окрім неї, на вулиці не було нікого, і я раптом відчув до тієї нещасної тварини співчуття. Здається, щось таке відчував і Берген, коли на нього нападало гостре бажання випити…
Різко відвернувся від вікна. Учень відповідав біля дошки, крутячи в руках крейду. Від того долоні в нього були білі — я вирішив прислухатися до того, що говорить, але вловити нитки розповіді не міг. "Швидше б продзвонив дзвоник!" — подумав я, і в догоду мені це сталося. Я пішов до кафедри, щоб поставити оцінку, і раптом забув прізвище того, хто відповідав. Схилився над списком учнів, перебігаючи очима. Ага, здається, цей. Ручка вмокнулась у чорнило і, на велике здивування викликаного, що й досі стовбичив біля столу, вивела у журналі п'ятірку.