Розсміявся, справді — я телепень. Через це й хочу прийняти ці ліки, а відтак спокійно заснути. Завтра прокинуся сцілений і не корчитиму з себе ідіота. Моя мета була доказати, що навколо люди гірші за мене, а хіба це не так? Є нагода ще раз переконатися, що я ліпший за інших, а коли так, спокійно ступатиму по землі.
Роздивився пуздерко, яке тримав у руці: чи випробовуваги його? В грудях у мене наростало щось чорне, заповнювало всього мене — чорний кисіль, щось важке й холодне. Я подививсь у дзеркало й не побачив у ньому нічого й нікого: кімната, в якій стояв, була порожня. "Господи, — подумав я, — вона хотіла зробити з мене посміховисько". Хотіла, щоб ціле місто реготало з мене, тицькаючи пальцем. Воно й зараз уже регоче, але ще стримано, душачи сміх рукою, притуленою до вуст. Воно завмерло там, за вікнами, і чекає, коли заковтну гарненьку наживку. Я вже майже зловлений, вже пече мені губу гачок, який таки вчепивсь, я — в річці часу, а на березі стоять усі троє Фридериксів та й покоївка їхня — схопилися всі разом за вудлище й тягнуть, аж піт тече. Вони наївні й дурні, ці відчайдушні рибалки, хочуть витягти мене на берег, накинути сітку, а тоді притягти в затишний дімець. Вони надто наївні, ці Фридерикси, бо, хоч уявляють, що в тому домі шипить, пострілюючи жиром, сковорідка, не беруть до уваги, що риба їхня може зірватися.
У мене знову потекли сльози, які замерзали на щоках, а в грудях товклася темрява. І так мені стало легко, що завити захотів. "Ні, — подумав я, — ніхто з мене не посміється! Не відчув радості Міхневич, і не втішиться Ковнірчук! Я таки вип'ю те, що ховає в собі це пуздерко, і хай воно вирішить мою долю…"
Відчув похмуру урочистість, а ще похмурішу радість. Відчув зловтіху і незнайоме досі задоволення. Я примушу їх усіх позатуляти роти, і хай ті роти перекривляться з жаху, а не зі сміху.
Рука моя, тримаючи склянку з водою, перехиляла пуздерко. Рідина з'єдналася з водою, яка залишилася прозора. Я пішов до ліжка, поставив склянку на тумбу й почав розстеляти постіль. Вийняв сигару й припалив її од свічки. Роздягся й натягнув нічну сорочку. Натяг ковпака із китичкою і спокійно вклався.
Курив і хотів заспокоїтися. Але не міг по-справжньому втішитися — накотилося на мене щось колюче й гостре. Хвиля солона й кисла — боляче мені було на серці. Я плюнув на запалений кінчик сигари й поклав її на попільницю. Тоді потягся за склянкою й почав неквапно пити. На смак вода вийшла трохи гіркувата, але не бридка. Я випив усе, що було в склянці, а тоді пожбурив її геть. Склянка вдарилася об картину, на якій зображено було контрданс, і з дзенькотом розбилася об підлогу. Свічку гасити я не став. Вона догорить до краю й погасне сама. Я заплющився: зараз усе почнеться…
Усе почалося через п'ять хвилин. У животі в мене раптом загурчало, і я відчув, що тіло обсипало дрібним потом. Ще за кілька хвилин я зірвався з ліжка й, ранячи босі ноги об розсипані на підлозі скалки, помчав на, кухню, де стояла моя нічна ваза. Мене пронесло так гостро й нестримно, що, коли отямився, все обличчя було мокре, а по тілі пройшов трем, який відчуває людина при звільненні.
РОЗДІЛ XIV
Через кілька тижнів після цього місто було сколихнуте разючою звісткою: отруїлася дівиця Софія Фридерикс, упавши в відчай, що свого гріха їй уже не втаїти і переконавшись, що не зможе вчинити те з моєю допомогою. Ці тижні я не дармував, а примушував своє видиме й невидиме єство тягатися по всіляких вечірніх зібраннях: на мене видимого дивилися з насмішкою та співчуттям, а невидиме почуло те, що вони з цього приводу думають. Виявилося, що Міхневич сказав правду: за моїми амурними зальотами таки стежила вся інтелігентна частина міста — всі з нетерпінням очікували, як все закінчиться. Те, що я раптом перестав відвідувати будиночок на Рудинській, вельми заінтригувало міських пліткарів; зрештою, вони слушно дійшли висновку, що хтось мене попередив. І все-таки звістка про самогубство Софії Фридерикс усіх приголомшила, а найбільше мене самого.
Ніколи ще Житомир не знав такого багатолюдного похорону, на який, певна річ, я піти не міг, адже був певною мірою причетний до відчайного вчинку згаданої дівиці, про що й говорили майже скрізь, і я мимоволі став місцевого знаменитістю, хоч вини за собою не відчував. Оголосив себе хворим і перестав ходити в гімназію, так само не виходив я на вулицю, і єдина жива істота, з якою спілкувався, була Охоцька, яка мала обов'язок столувати мене. Охоцька й принесла мені звістку про Софіїну смерть, дивилася при цьому на мене блискучими очима і відразу ж звідомила, що на її думку, я тут ні при чому, що кожен добромисельний чоловік учинив би так само, та й звідки було знати, що станеться саме так?
Похоронна процесія мала пройти повз мої вікна, бо Фридерикси були православні, а шлях на православний цвинтар ішов якраз попри гімназію. Я міг стати біля вікна й дивитися на незчисленну юрбу, що заповнила цілу Вільську, тужливо грала музика, несли безліч вінків; зрештою, я побачив і мадам Фридерикс, її молодшу дочку й покоївку — всі в чорному, запечалені й урочисті; вони йшли відразу ж за домовиною, яка ховалась у катафалку. Дах катафалка закривав мені покійну, але я й не подумав вислати на вулицю невидиму свою половину — ні для чого воно мені! Позірно був спокійний, хоч усе в мені крижаніло й тремтіло, — я відчував незбагненний ляк і дивний покаянний відчай, — крізь зачинені вікна до мене долинав виразний запах смерті: соснова глиця із духом напіврозкладених квітів, хоч квітів у цю зимову пору й бути не могло. Хотів одступитись від вікна, але не зміг рухнути й пальцем; на вийсті з нашого двору стояла Охоцька з дітьми, трохи осторонь чорною тінню завмер Міхневич; серед тих, що йшли в процесії я впізнав директора гімназії й кількох учителів, але не вони зараз мене цікавили. Хтозна-чому я шукав серед знайомих та незнайомих облич Миколу Платоновича Біляшівського, але його цього разу в юрбі не було. Коли ж процесія дійшла до нашого дому, мадам Фридерикс, її дочка, а з ними й покоївка одночасно повернули в мій бік голови, а з ними подивилась у цей бік і частина цікавих, — я уздрів, що то все мої вороги, які глибоко зневажають мене й осуджують. Але від мене вже нічого не залежало, я знав: те, чого найбільше остерігався, збулося: про мене говорять зараз із інтересом та завзяттям; відтак подумав, чи не вчинити так, як мій попередник по цій квартирі Кулаківський, тобто покинути цю гавань і знову поблукати в краї невідомі. Здається, минуло небагато часу, відколи сюди приїхав, а вже зв'язався з містом так сильно, що це починає мене гнітити. Всі наївні настанови стояти осторонь життя виявилися сміху варті, — сам того не помічаючи, я зробився головною дійовою особою власної "Чорної книги". І хоч я без вини винуватий, не можу обминути простої істини: жертви мого перебування тут — ті, кого я любив і хто виявляв добрі почуття й до мене. Позбувшись їх, я знову стаю самотній, і ця моя самотність уже не та, якої шукав півроку тому. Та перша самотність була самовтіхою, тоді я був упевнений і самонадіяний, тоді й світ для мене був, як картинка в дитячій книжці, і своє ставлення до нього та й думки свої я міг би записати по пунктах чітких та недвозначних. Я міг легко кпити з людей, розігрувати з ними комедії й дивився на них, як мисливець на дичину, і, як мисливець, тішився, коли посилав у жертву жменю шроту. Зараз, думаючи про це, я відчуваю смуток, бо знаю, що ніколи не збагну світового тайнопису. Почав жаліти свою "дичину", і це був перший крок до того, що самотність та відреченість од світу почала мене гнітити. Я захотів когось полюбити, але сумна виявилася моя любов, гірка й безнадійна. І я раптом відчув, що та самотня шкапа, яка й досі блукає по житомирських вулицях, — це якоюсь мірою і мій образ, образ смутного блукача.