А вже як життя лічиш своє понеділком та неділею, то все тобі байдуже: що нове, то заклопоче тільки спершу, а що старе, то вже таке старе буде, таке знайоме та безв'їішне!
Такеньки ми жили. Коло нас одні люди вмирали, нарождались другі... Часом звали нас на весілля — ми ходили на весілля... Найчастіш я ходила до Марусі.
Марусі не так жилося, як нам. Пила вона хоч од гіркої, та од живої води... їй сонечко не так світило, як нам; їй і пташки іначій щебетали...
XXI
Чи великий, чи малий час збіг — мати занедужала. Сказав би, рада вона своїй недузі була:
— Отсе й мені вмирати, — каже, — отсе і моя година! Біжи, Химо, до священика, проси — нехай пише зараз до Катрі, щоб приїхала поховати матір. Біжи, любко, не барися!
Знов написав лист священик, знов туди гроші послали.
— Отсе, не їде Катря! —мутиться мати. — Хто ж мене оплаче! Мабуть, не пускають її там; коли б я видужала, то б я вже сама до неї поїхала одвідати, побачити... Чи побачу її вже коли? Коли б я одужала, то б я її одшукала, де вона... Чи я вже її не побачу?
Од Катрі такий самий лист одібрали, що: "молитимуся за материну душу, а гроші на поминання віддала — будуть поминать, гріхи будуть одпрошувати".
— О, дитино мила! Не побачу вже я тебе! — промовила мати і заплакала. — Поховай мене, Химо, — говорить мені. — Поховай мене гарненько. Тобі буде нехай наша хата, се тобі нехай буде. Пом'яни мене, голубко. Сядь до мене ближче, любко! Близенько сядь! — усе прохала мене.
Перед смертю говорила:
— Може, коли побачиш Катрю мою, може, буде нездужати, боліти, — послужи їй, серце, не покинь!
Усе богу молилась, все молилася — до останньої години. Тихо і сумно вмерла.
Як її поховали, то знов Катрі знати давали, що мати вже вмерла, що зосталися їй лани, степи і гроші. Тоді одписала Катря, що буде сама, приїде сама опоряджати, що їй у спадку дісталося. Ми стали її дожидати.
Діждали.
Як бачу той віз, критий, палубчастий, що притягає до нашого двору. Було се ранком, — ранок славний, ясний, пахучий:уночі дощ перепав.
Я вибігла за ворота.
— Катренько, де ти?
Ніхто не обізвався мені. Вилазила перше з воза ополиста, рум'яна черниця і хрестила мене. За нею Катря.
Катря теж мене перехрестила — ледве на мене глянула вона — і за черницею у хату увійшла. Я за ними вступила. Чи ж вона мене не пам'ятає — забула? Серце, що було стрепенулося, то притиснуло його тяжко...
— Ох, як же втомилися ми, — почала рум'яна черниця, скидаючи з себе чорні свої ряси одну по другій. — Вже їхали ми, їхали, та й годі сказали.
Глас в неї був такий, що для глухих добрий. Катря стояла у стола, розбираючи чотки у руках. Була ще вона з себе дуже хороша, хоч як змарніла, і очі впали, і сама, як нитка, біленька стала. Вона якось захолоділа... На дух-мару вона походила з своїм нездвиженим обличчям, із своїм поглядом безпричасним... А ще в тій довгій рясі чорній, у тій чорній покривальниці!..
Хоч би вона що в мене спитала! Хоч би до мене слово промовила!
Черниця знов говорить:
— Втомилися як, боже милий! Ледве дихаємо! — А там додає: — Вже сонечко підбилося на снідання...
Глянула на Катрю — Катря стоїть, не чує і не озивається.
— Сестро! — до Катрі, посмикаючи її міцненько за рукава. — Треба нам підживитися?
— Як завволите, сестро Меланія, — одказала Катря. Я ледве дочула: безодголосно такечки вона гомоніла.
— Дівчино! — прикликає мене сестра Меланія. — Ходи лишень ближче, — як на ім'я?
— Химою звуть, — кажу.
— Химо, чи не дала б ти нам поснідати?
— Зараз ізготую, — кажу.
Почала я готувати снідання, а черниця за мною у комору, пшона одміряє у глечик, одсипає муки у миску, сметани у полумисок; слив'янку набирає; хліб крає; порозчиняла столи, достала скатерку, стіл застеляє, — жвава та хапкая. Господи-світе!
Катря усе стояла сама. Сестра Меланія одхилила її рукою од столу, накриваючи, — Катря сіла на лавці тоді.
Готове снідання — стали снідати. Сестра Меланія Катрю ближче посадила. Катря послухала, близенько присунулась, а їсти нічого не їла вона, окрім малесенький шматочок хліба із водою. Сестра Меланія снідання впорала. Мала вона тридцять і два зуби білі та здорові, та роботящі. О, які ж зуби! Усе молола ними, як жорном добрим.
По сніданню стала сестра Меланін до Катрі говорити:
— Сестро! Треба усе тепер добре впоряджати, треба хутче, щоб тут нам не забаритися... — А очі в неї почали прижмурюватись; говорячи якось мимовільно, мостила вона ближче до себе дві великі подушки у краплистих темних пошивках, що з воза я внесла.
— Не треба баритись, — ще промовила зітхаючи, — о... о... — вимовила ще раз, вже зовсім на подушки схилившися головою...
Спала. Мухи понад нею гули, мухи її кусали — спала. Катря сиділа, схиливши голову. Чи молилася вона? Бо шептала щось і рум'янцем закрасилася живим. Я до неї близько підступила і кажу:
— Катре, чи ти вже мене зовсім забула? Чи не пізнаєш? — Рум'янці одразу збігли з її обличчя; обернула на мене вже безпричасні очі свої і одказала мені:
— Я тебе пам'ятаю.
— Чому ж се така до мене неласкава? Чом не заговориш до мене?
— Усі слова пражні. Треба молитись...
— Катре, чи ти знаєш, що Маруся заміж пішла?
— Боже благослови.
— За Чайченка пішла.
— Боже благослови.
— Вона нещасна дуже.
— Божа воля.
Усе мені одказує, як наче по псалтирю читає.
— Чи ти коли згадувала нас? Згадувала людей?
— Я молюся за вас і за всіх людей.
— Спасибі. А ти вже мене тепер і трохи не любиш?
— Господь повелів усіх любити, — і ворогів.
— То ти мене як ворога жалуєш, чи що? Чи ж у тебе вже нема і в світі нікого любого? Нема нічого милого?
— Мені усі рівні, за всіх молюся.
— И усі вороги тобі?
— Кожен чоловік другому ворог великий, ворог лихий, — промовила з опалом: очі заіскрились, задрижали уста: пізналася мені давня Катря. Огнем да полум'ям од неї пахнуло — як колись.
— А сім'я? А родина? — кажу.
— Усі! Усі! Прихиляють до себе душу, боронять до бога!
— Так усіх кидати?
— Кидати, кидати! В бозі спасете! Боже мій! Боже ній! Помилуй нас! — покликнула сумно.
— Амінь, — одказала з лавки сестра Меланія глухо. Переспала вона свій дзвінкий голос. — Амінь, — ще раз ркаже та й позіхнула такеньки, що в мене рукава замаяли, а які мухи по столу лазили, то поскочувалися, як насіння од вітру. Довго ще потягалася на лавці. Далі стала, прибралась у ряси: — Ходім вже до батюшки, — приказує Катрі.