(Т. Г. Шевченку)
Доводите ви мені, що про чорта тільки пославка, а ніхто того чорта зроду не бачив? Не ручіться, заждіть трохи, — бо я його бачив. Еге ж! Бачив на свої власні очі, оце як вас бачу.
Не ймете віри? Може, думаєте: поязичився Свирид Костомаха! Коли така ваша, братіки, думка, то дуже ви помиляєтесь. Що й казать, на Божому світі усього досхочу — не бракує теж і молодців-брехунів, що збрехати їм за превеликі ласощі, а забожитися — як Сірку муху з’їсти. Знав я і таких, що в живії очі тобі бреше, як шовком шиє — хоч би моргнув, вражий син! Та Свирид Костомаха не того тіста книш. Мій батько — хай над ним земля пером! — не брехав і синові не звелів. Та й скажіть мені, будь ласка, яке там добро з тієї брехні? Чували, може, і ви, що брехнею світ перейдеш, та назад не вернеш. А йди правдою, то скрізь тобі шляшок битий — чи тудою, чи сюдою, чи на схід сонця, чи на захід. Я, щоб ви знали, провідав того світа — був, як то кажуть, у бувальцях. Чого-то я не чув, чого-то я не бачив? Чого не траплялось, чого не доводилось! І не сказати, і не змалювати! Що вам оце в дивовижу, то мені в обідень, що вам чудно та дивно, то мені воно так, як в борщі сало, або улітечку травиця, а на Водохрещі мороз. Приміром кажучи, якби вам той чорт пострічався, то у вас з переляку, мабуть, очкур би луснув, а я стрів, то мені й за ухом не засвербіло: чортяка, то нехай і чортяка, страшний, то нехай і страшний… Не в такому горщику наварювали, та дякувати Богу — ошамненько виїдали.
Еге ж, бачив я його добре — не назирком, а так, як оцю чарку, що передо мною. Якби приміг малювати, то намалював би вам і ріжки, і копитце.
Щоб то мені його не розгледіти, попліч з ним сидючи та слухаючи, як він на своє лихо нарікає… І добре я його бачив і дізнав, яка йому сталася пригода. Може б, йому й раду дав, якби не дурна його голова.
Та, мабуть, нікуди вже дітись, треба усе з зачала і до ладу вам розказати. Слухайте ж, як було діло.
Може, чули ви, як позаторік весною я у неділю вранці опинивсь в проваллі попід греблею?
Під тую неділю я присмерком гуляв коло своєї хати. Гапка, бачте, заходилась хату білити, та "не лізь", каже, "попід руки, гуляй отутечки, поки впораюсь". Я гуляв. Отака гулянка, та ще як чоловікові на думку яка-небудь прикрость навертається, не розважає. Покружив я, покружив коло хати, та й натрапив на стежку до греблі: одвідаю кума Демка Пелипаса.
Гапка, мабуть, плескала вам, ніби я нишком втік, так се її жіноча брехенька. Звісно, жінка: як нема, чого їй треба, то видума та й каже: "Ось воно є!" І не втікав я, і, як вона кликала, не вдавав глухого, а побрався собі спокійненько.
Сонечко вже запало за гору, річка ледве блискоче, віє весняний благий вітрець, а я йду та думаю, чи дома кум Демко, чи, може, подався до дядини. У дядини були колеса на спродаж, і хваливсь Демко, роздивлюсь, мовляв, і, як вподобаю та буде поцінно, то треба неодмінне ті колеса купити.
Кум Демко — хай царствує — був мій давній, трохи не з повиточку, приятель, то він до мене, а я до його й на пораду й на розвагу. Приходжу. Кум дома — рад, вітає: "А, Свириде друже!" Вітає і кумова жінка — вітає, а кирпонька вгору. Не конешне вона влюбляла, як до чоловіка трапиться гість: такій чепурусі в жадібку попащикувать та побаришкувать, а поважна розмова їй смакує, як кошеняті редька.
— А чув, Свириде, — каже Демко, — що у Глушка коней викрали? Та не вночі, а вранці… А ти, Одарко — господине (до жінки то), чого стоїш, як мальована? Ворушись та справляйся, бо послав нам Бог любого гостя, і треба його гарненько почастувати. Чуєш?
— Та чую ж, чую, — одвертає.
Зараз заходилась опоряджати стола, застилає скатеркою, становить чарочки… Може, й не рада, та мусить, бо хоч Демко був плохенький, жіночим витребенькам потурав, і жінка у його в хаті верховодила, а проте, як припаде приятеля почастувать, то літай, як муха, коли не хочеш, щоб очіпок злетів.
А Демко знов до мене:
— Чи ж не диво: ще по світанню той бідолаха Глушко бачив, стояли коні, а зійшло сонечко…
— Де там він їх бачив, як звечора до самого ранку під коморою безпритомний лежав! — озвалась Демчиха. — Не пив би горілки, не проворонив би коней!
— Оце жіночий розум! — сміється Демко, — начебто у тверезих коней не крадено? Хіба у тверезих шкоди не бува… Еге-ге! аби здорова на плечах голова! Хто його й зна, в кого більш шкоди лучається, чи у п’яних, чи у тверезих…
— Ні, куме, — кажу, — що правда, то правда: горілка до добра не доведе!
(А сам поглядаю на Демчиху).
— Авжеж не доведе, — згоджується Демко. — Треба, бач, міру знати.
— Еге ж, міру! — почала, начебто кепкуючи, Демчиха
Та не доказала, бо Демко вже достав царягрядку, — така була в його не з малих пляшечка жбанком, — од якогось турчина, чи що, собі придбав, — і дає їй у руки: "Оковитої мені, та хутенько!"
Вона метнулась до шинку, а ми, дожидаючи, знов дивуємо та міркуємо, звідки навернулись ті сквапні молодці, що глушкових коней запопали.
Коли ось і Демчиха з оковитою…
— Ой, жінко, — стріча Демко, — тебе б по смерть посилать, то б нажився чоловік…
— А мені здається, що госпося наче на крилах обернулась, — кажу.
(Не те що всміхнулась — і не поглянула на мене).
А Демко бере пляшку і частує мене:
— Вип’ємо, куме, по повній, бо наш вік недовгий!
Я, бачите, не дуже ласий на ту горілку, то трохи й осталось у мене в чарці, а Демко зараз підповня:
— Пий, куме, до дна, бо на дні молоді дні!
Нікуди дітись, випиваю, бо як тебе частують, то треба ж не по-песьки, а по-чеськи… Випиваю, а проте таки доводжу, що та горілка — невірна дівка.
— А невірна, — знов згоджується Демко.
Та до жінки:
— Не покуштуєш, Одарцю? — Добра!
— Дякувати! — одвертає.
Сіла оддалік, руки склала, сидить нерухома, та пасе нас очима… Аж мені ніяково…
А кумові байдуже, — одну випиває, другу наливає…
— Не покуштуєш, Одарцю? То Бог з тобою, серденятко. Пішла, як то кажуть, баба пішки, не буде замішки. До тебе, Свириде…
А тим часом розмова точиться та точиться. Обміркували глушкову шкоду, згадали, як торік у ярмарку баба скочила на чужий віз та за Буг утікала — запопали її аж по тім боці на березі…
Страница 1 из 4 Следующая Последняя »