Хіба чай іспиває, то перестане, а випив самовар чаю — знов на порозі, знов свище...
Подякувала Маруся — її пустили до чоловіка побачитись. Вона на другий день знов проситься, знов дякує, — стали її пускати щодня. Сидів Чайченко тиждень ще, — вона усе ходила до його. Грошей вже не було, стала спродувати товар... "Отсе добрая жона", — хвалив справник з порога, як вона проходила мимо його... Вже суд вибирався з нашого села виїздити на завтра, вже Чайченка випустили, — коли вишукавсь якийсь родич шинкарю небіжчику, що скаржити прийшов, ніби шинкар колись йому узивав Чайченка "своїм ворогом" і казав, "що тісно їм обом у світі жити". Знов суд судити почав; знов питання — Чайченка знов узяли за сторожу, а там у два тижні повезли його у місто, посадили в острозі.
Маруся за ним пішла.
— Прощавай, — каже мені, — спродай усе, пересилай гроші.
— Марусе, — говорить їй мати, — усе ти спродуєш, а в тебе дітки...
— Я знаю... я не забуваю.
Попрощалася з нами, діток пригорнула, — пішла, її до острогу не впускають.
— Мій чоловік там, — доводить вона усім.
— Твій чоловік повинувачений — йому там і сидіти, — тобі не можна.
— І я винна.
— У чому винна ти?
— Винна й я, коли він винний.
— Годі! Іди геть собі! — кажуть їй, жаліючи. Вона не йде.
— Що ж ти признаєшся, що винна ти? — питають в неї знов.
— Винна.
Казали їй руки ізв'язати. Посадили між злодіями, між убійниками, молоду та добру. Два місяці із тижнем вибула вона з чоловіком там, поки їх випустили.
Дітки в нас були. Усе питають: "де мама?", усе кличуть: "мамо!"
Маруся не одмінилася — тільки пішла молоденька, а повернулася сива, як голубка.
А я ще, стрічаючи її, дивуюся, що вона краси своєї не стратила: ті ж очі, чоло теж, — коли вона стала другу хустку зав'язувати, аж шовкова сивина забіліла.
Оселилися вони знов у своїй хаті, у глухім дворі, бо вже не було там нічого живого, щоб голос подало, щоб крилом стрепенуло — усе вже спродане було... Дітки гомонять самі одні, і вже така їм утішка з того, як горобці прилетять — зацвірінькають або голуб попогуде; не полохають, самі притуляться під тином, радіючи.
Чайченко усе хворів, усе болів; від людей наче ховався; з хати не виходив хіба пізно, крадькома, за горілкою у чуже село. Пити він став дуже.
Я його бачила двічі. Одного разу він сидів без жодного діла, склавши руки, очі приплющував, — десь сильно в його голова боліла... Другого разу бачила — він спав... Маруся дивилася на його таким поглядом, як і перше, прихильна була, як перше. Кого вона любила ще? Якого кохала? Як зазнати чоловіка у красі його, у квіту, в силі, як зазнати його доброго, а час піде та усе ізможе, то інше покажеться, ніж гадалося. "Мислі ж мої, мислі! До кого ж ви прийшли?" — сказати, та й годі! "Багато жалю мого буде, — не буде вже моєї любові".
XX
Мене сватало два женихи... Еге ж! Згадується мені часто чоловік Палій, що як в його дитина втопилась, хата згоріла, — він ішов улицею та весілля забачив і каже: "А ті люди ще женяться!"
Згадувався мені чоловік Палій... Сватало ж двоє. Перший жених вбогий був парубок, добрий, смутний — я не пішла за його! Не було в мене кохання смуток його розважати; не було грошей хату неогороджену впридобити — не схотіла робачком стати... Він пожурився за мною та з іншою оженився. Другий жених був багатий, норовливий: конче хотів мене взяти за себе. Йому мати його забороняла, просила: не жадалося їй для свого сина, чепурного, сироту брати, — він таки матір присилував, що вона ще сама мене вмовляла. Я не пішла. Сей був мені зовсім не до сподоби: ревнивий, незвичайний — він і любив якось, наче бився.
Як вже одцуралася я його сватання, то треба було жити, як на чеку: боялася його сама одна стрінути. Як він очима на мене світив! Мати жалкувала, що я не пішла заміж; батько тільки дослухав: йому байдуже було усе з того часу, як Катря покинула. Він об неї не говорив, та вже й ні об чому не говорив. Сумував, ходив по дорогах; багатів не дбаючи. Його Катря одцуралася, — він усіх за те відцурався людей: і своїх рідних, і чужих. І вже до смерті такий остався самотній і неласкавий. Як занедужав він на смерть, то мати просили священика, щоб написав Катрі, чи не приїде вона з батьком попрощатись. Написав священик, і гроші їй послали.
Тяжко було одного дня батькові дуже, — мати сиділа біля його та й каже:
— Друже мій! Дитина наша приїде до нас.
Він разом підвівся сам, дивиться на неї. Мати знов каже:
— Катря до нас приїде.
Дожидали Катрі — Катрі не було. Смерть вже за плечима. Старий дожидав — як дожидав! І мертвів, і оживав. Ані слова ніколи не промовив — чому не їде, чи буде — ані одного! Тільки звечора казав: "я помру завтра". На завтра і вмер він.
Як поховали його, то в кілька днів лист од Катрі прийшов, що, пише, "молитимуся за батька мого душу, а гроші, що мені прислані, на церкву божу віддала, — будуть поминать, будуть гріхи ізбирать..."
Знов жилося...
Була в нас у слободі бублечниця, а в неї наймичка — велика, чорнява дівчина, роботяща, а вже непотороча така, як рідко, — то, було, стрінешся із нею, питаєш: "Що робили ви?" — "Воду носили, бублики пекли", — одкаже вона спокійно. "А завтра що робитимете?" — "Води принесемо, бублики спечемо". — "А позавтрому?" — "Будемо воду носити, будемо бублики пекти".
Вмер в їх хазяїн — дівчина трохи заклопоталася, поки його поховали.
— А що в вас?
— В нас хазяїн вмер, і поховали.
— А тепер як?
— Воду носимо, бублики печемо.
Дівчина було говорить спокійно, стоїть свіжа — а тут б слухати ніяково: дивуєшся, як це вона живе довольна такеньки, що бублики пече... Бувають такі в бога!
Нам день минав, день розсвітався, весна йшла гріючи; наближувалася зима з морозами — усе здавалося якось нудно, якось докучливо... Були в нас давні радощі; були в нас старі сумування — до їх тепер душа не озивалася, не стрепехалося серце. Коли б!.. То б не так, зовсім не так було! Тоді, як серце та душа живі, то вийдеш, забачиш дерево, що вже роки стоїть знакоме, а тут вітаєшся: яке дерево! Зеленися, дерево, розвивайся! Отеє як шелестить! Глянеш на поля, на луги — які поля, які луги! Аж сміється щось в тобі...