Та слава його не вмре, не поляже — житиме віки, як навічно живе наша дружба і любов з нашим старшим братом — російським народом.
1953
ВЕРБОВА ГІЛКА
Минав жовтень місяць. У безмежних степах застогнав вітер холодний та заквилив звір голодний. Треба було поспішити, щоб переплисти сердите й примхливе восени Каспійське море, поки не припинилась навігація. Тому на останній зупинці, у маленькому степовому містечку Гур'єві пробули лише кілька годин. Незабаром мав вийти в море останній у цьому році поштовий човен, і унтер-офіцер Булатов домовився, що їх довезуть на ньому до Мангишлаку — півострова на східному березі Каспійського моря. їх було двоє — проїжджих. Унтер-офіцер Булатов і доручений йому під догляд рядовий окремого Оренбурзького батальйону Тарас Шевченко.
Булатову наказали пильно стежити за рядовим Шевченком, щоб, бува, чого не писав, нічого не малював у дорозі, щоб ані клаптика паперу, ні олівця, ні пера не тримав у кишені чи в ранці.
Нічого того й не було у Тараса.
Самий ненависний солдатський ранець за плечима. От-от уже три роки носить його Тарас.
Так, за плечима вже три роки неволі. Орська фортеця, походи в пустині, плавання на Аральському морі. Та комусь там з начальства, нагорі, здалося, що ще не досить карається поет і художник Тарас Шевченко, і знову тюрма в Оренбурзі, в Орську і от відправляють його в далекий форт Новопетровське.
У серці Тараса невсипуща туга. Не можна звикнути до неволі.
"Хоча й волі, сказать по правді, не було",— пролітає в думках рядок з його ж вірша, написаного десь на шматочку паперу. Тарас гірко всміхається сам до себе. Тепер і цього не можна буде — пильне око наглядача не кине його й на мить.
От і зараз унтер Булатов подивився підозріло, але ж навіть йому присікатися нема до чого. Булатову нема діла та й не цікавить його, що це за людина, за віщо потрапила під "червону шапку". Для нього, власне, це вже не людина — це арештований, засланий, покараний, яких він багато бачив у своєму житті.
Тарас весь час мовчить. Такий мовчазний, сумний, лише коротко відповідає на запитання.
Коли дісталися до Гур'єва, правда, трохи ніби ожив, колишня юнацька цікавість засвітилася в сірих очах — та одразу й погасла. Нічого цікавого не було в цьому маленькому рибальському містечку. Треба було не баритися — перекусивши хлібом і рибою, подалися до ріки Уралу, влаштувалися на шхуну.
Перед ними проїхав віз з палицями.
— От для "зеленої алеї" було б,— багатозначно промовив Булатов,— а може, для цього й везуть.
Тарас здригнувся. "Зеленою алеєю" звали кару шпіцрутенами. В два ряди вишиковували солдатів, давали кожному палицю в руки, покараного роздягали до половини і вели зі зв'язаними назад руками між цими рядами, і кожен з солдатів повинен був ударити його по оголеній спині палицею. Іноді присуджували тисячу ударів, іноді дві — мало хто виживав після цього.
Тарас нагнувся — одна палиця лежала на дорозі, мабуть, упала з воза. Він підняв її. То була ще свіжа гілка.
— З верби,— тихо промовив Тарас.— Вербова гілка. І вмить уявив тихий став там, ген-ген, на Україні, і широкі верби похилили свої віти над ним.
Він не кинув гілки. Так і прийшов з нею до річки і в човен сів, стискаючи її в руці.
Гілка — не олівець, не перо — нею не напишеш віршів, не змалюєш малюнка. Булатов не звернув на це уваги.
От випливли в море, бурхливе, неспокійне, холодне осіннє море. Шхуну то підкидало вгору, як трісочку, то кружило, то заливало водою. Але під час плавання на Аральському морі Тарас звик і не до таких штормів. Він допомагав матросам, спокійний, замислений, заглиблений у свої думки. А гілочку не викинув у море, заткнув за пояс під свою солдатську кирею, ніби була та вербинка з далекої рідної України.
Так і прийшов він з вербовою гілкою до Новопетров-ського форту.
* * *
Піски та піски. Ні деревця, ні зеленого кущика. Скільки око сягає — сипучі руді піски, мертвий безмежний степ. Бур'яни, верблюжі колючки та полин — оце вся рослинність. Голі сірі скелі височать над морем. На крутій скелі, верстов зо три від моря і стоїть форт Новопетровський.
Скільки тобі конати там, Тарасе?
Десять гармат мусять наводити страх на кочових казахів. Та хто там думає нападати на цю фортецю? Казахи мирно пасуть своїх верблюдів, овець та кіз, тільки не чіпайте їхні кибитки, та не кривдіть їх самі. Невеличка кам'яна церква височить над іншими будовами — будинком коменданта, госпіталем, флігелями для офіцерів, казармами для рядових. Усе пофарбовано в казенний жовтий колір, і не тільки здалека, а й зблизу зливається з пісками, яким ні кінця, ні краю...
"Широка моя незамкнена тюрма,— думає Тарас,— і хоч би де яке Деревце!"
Він виймає вербову паличку — і втикає в землю на гарнізонному городі.
Шхуна, що привезла Тараса до Новопетровська, була останнім за той рік зв'язком з світом. І вже до весни ні пошти, ніяких звісток не чекати у форті. Булатов здав Тараса Шевченка ротному командирові Потапову, і сам лишився на зиму в Новопетровському укріпленні.
Тарас тільки глянув на Потапова — так серце в нього і завмерло.
Ніякого" навіть натяку на розуміння чогось людського не було в цьому грубому червоному обличчі з низьким чолом, синім носом любителя випити, злим поглядом невиразних жовто-зеленого кольору очей.
— Як ранець тримаєш? — гримнув він для першого знайомства.— Як стоїш? Я тебе вивчу стояти і відповідати як слід!
Він покликав одного з солдатів і наказав узяти Тараса Шевченка під особливий нагляд. Цей "дядька", як звали таких наглядачів, мусив виводити Тараса на роботу по форту, на муштру.
— От бідолаха,— зітхнув у казармі, куди привели Тараса, один з солдатів.— Одразу такому недолюдкові в лапи потрапив.
Не тільки вся рота ненавиділа Потапова, навіть інші офіцери не любили бувати в його товаристві, і тільки що не є найгірші пропияки випивали з ним разом після "получки".
— Я таки зроблю з нього солдата! — похвалився якось, набундючившись, Потапов. І щоранку починав свої звичайні знущання.
— Виверни кишені! — гримав він, викликавши Тараса перед строєм.— Може, ти там якісь недозволені віршики чи малюночки ховаєш? Відповідай голосніше! Дивись прямо, коли начальство з тобою розмовляє. Витягни носок, ще! Ще раз! Ще!