Ні, не здібний був Тарас до цієї солдатської мудрості.
— Дивіться,— звернув увагу коменданта один з офіцерів, дивлячися з ним у вікно на гарнізонний плац, де відбувалося вчення,— і сміх і горе з цим Шевченком. Погляньте на його постать! Ну, просто видно, що людина зовсім не здібна до цього. Ну, аж ніскілечки не здібна.
— Вона здібна до іншого,— тихо проговорив комендант, закусивши сивий вус і почервонівши від досади, від ніяковості і від безсилля.
Старий комендант Маєвський трохи знав, хто такий Тарас Шевченко, але поки що ніяк не міг полегшити його долю.
Цей форт з двома десятками офіцерів, лікарем та невеличкий висілок, де жили крамарі, нагадував йому кубло змій, що стяглися сюди з найжахливіших кутків пустині. Коли й не кусають, так сичать: плітки, доноси, скарги — от їхнє сичання. Один брутальний Потапов чого вартий. А коли трохи обмежити його — одразу полетить донос за потурання політичному злочинцеві Тарасу Шевченку.
— Ну, чого ти так присікуєшся до цього нещасного Шевченка,— питали інші офіцери Потапова,— хіба ти сам не бачиш — не здібний він до цього.
Потапов випинав груди — так, він бачив, робив полковник в Оренбурзі — і кидав:
— Мені за нього на смотрі відповідати доведеться. Я з нього цей неслухняний дух виб'ю.
Понурий, похмурий повертався Тарас до своєї казарми.
— А що, Тарасе,— жартома сказав йому офіцер,— краще було б, коли б тебе знову послали на морську службу або призначили в козаки?! Адже на чайках або на конях вам, запорожцям, більше до лиця, ніж в піхоті!..
Тарас трохи підвів похилу голову, глянув на офіцера сумними очима.
— А ще краще було б мені — або зовсім на світ не родитися, або вмерти швидше,— відповів він. І дві великі сльози скотилися з його очей.
Офіцер зніяковів, а Маєвський одвернувся.
* * *
І там, у пустині, широкій, незамкненій Тарасовій "тюрмі", минають завірюхи та хурделиці і приходить весна, і сонце світить на ті піски, на ті скелі.
"А у нас там зілля зеленіє, верби розпускаються, бруньками вкриваються..." — згадує Тарас, ідучи гарнізонним двором.
— Тарас! Джолдише Тарасе! — раптом чує він. Обертається — молодий юнак казах, який допомагав городникові носити воду, гукає його.
— Чого тобі, Сатангуле? — питає Тарас, підходячи до нього.
— Джолдише Тарас! — каже радісно Сатангул, його чорні очі сяють від задоволення.— Ти посадив палицю торік — дивись, ходімо, дивись — вона зазеленіла.
Сатангул підводить Тараса До того місця, де Тарас торік восени увіткнув вербову паличку. Тарас дивиться, і невимовна радість охоплює його — з гілочки побігли паростки, свіжі, зелені паростки. Вона перебула страшну зиму, сніги, вітри, завірюхи і витримала, витримала все!
Сатангулі дивиться на неї, як на чудо. А Тарас, Тарас радий, щасливий, ніби одержав найдорожчий дарунок.
Вони обидва стоять якийсь час мовчки.
— Ходімо, Сатангуле, принесемо води та поллємо нашу вербинку, наше перше деревце. Воно витримало зиму, треба зберегти і від палючого літнього сонця пустині перше деревце!
Перше деревце в цій мертвій пустині!
* * *
Воно росте, перше деревце в мертвій пустині. Минають роки, і це вже зелена, чудесна верба. В її затінку можна посидіти. Вона виросла наперекір усьому, наперекір різкому підсонню пустині, сама однісінька.
Минають роки. У Тараса вже борода виросла, і голова полисіла, як у старого, і так, як і раніше, виводять його на муштру. Та, як і раніше, не скоряється його душа. "Караюсь, мучуся... але не каюсь!.." — написав ЕІН у маленькій саморобній книжечці. Тарас вписує туди нишком свої вірші і ховає її за халяву чобота. Як він стережеться, щоб, бува, хто не побачив цю "захалявну книжечку", бо досі заборонено йому писати і малювати.
Перевели в інше місце жорстокого Потапова. Помер старий комендант Маєвський, який усе-таки чим міг полегшував долю поета.
І раптом на гарнізонному подвір'ї затупотіли швидкі дитячі ніжки, забринів ніжний дитячий сміх, залунала жіноча привітна розмова.
— Дядю Горич! Дядю Горич! — кричить маленька кучерява дівчина і з розгону кидається на руки Тараса Григоровича.
— Справжній тобі Горич,— сміється ласкаво Тарас, цілує дівчинку і пригортає до себе.— Дружочку мій, Наталонько!
-т— Казку, дядю Горич, розкажи казку! — і дівчинка показує рукою на город, де розкинула зелені віти Тарасова верба.
Це маленька Наточка Ускова, дочка нового коменданта Іраклія Олександровича Ускова, який приїхав сюди з дітьми і з дружиною Ага тою Омелянівною. І Агаті Омелянівні^ Іраклію Олександровичу ще В.Оренбурзі, звідки вони їхали, розповіли про Тараса його знайомі і друзі; просили зробити те, що можна, для нього. Обоє Ускови, люди освічені і культурні, обіцяли і виконували тепер, як могли. Та найбільшим щастям для Тараса було в їхнім домі — діти. Увесь вільний час Тарас проводив з своєю улюбленицею, маленькою Наталочкою, яка, не вміючи ще вимовляти "Григорович", казала "Горич".
— Справді, мабуть, горе мені за батька,— всміхався Тарас.
От і зараз потягла вона його на їхнє місце — під Тарасову вербу,— а там уже чекав на них городник Сатангул з своїм братиком і сестричкою, маленькими чорнявенькими казашатами, і приятель Тараса, його земляк з України, рядовий Андрій Обеременко.
— Казку, розкажи казку, дядю Горич.— Наталочка маленькими рученятами ніжно гладить Тарасову бороду.
Він уже багато розповів Наталочці "казок" — спогадів про свою далеку Україну, про її зелені гаї, Дніпро, сади. Він стільки переспівав їй рідних пісень. З не меншою увагою слухали його завжди і Сатангул, і маленькі казахські діти, а Андрій Обеременко тільки зітхне завжди та й одвернеться, щоб не побачили люди сліз на його добрих ясних очах.
— Що ж розповісти тобі сьогодні, Наталочко? — спитав Тарас.— От дивлюся я на цю вербу і згадую стару легенду. Ти ще мала для неї, та нічого — я розповім.
Був собі на світі страшний розбійник, скільки він лиха накоїв — і сказати важко: от почув він, що смерть його близько, а не хочеться і розбійникові помирати без каяття в своїх злочинах-гріхах. Довідався він, що в тому лісі живе праведний старець — пустельник. От і прийшов до того старого розбійник з величезною дубовою палицею, залізом окованою. Прийшов, замірився на нього палицею та й каже: "Сповідай мене, або я уб'ю тебе". Що поробиш — смерть і старому не свій брат — треба вислухати розбійника. А той як почав розповідати усі свої злочини — аж злякався старий.