— От... ваш полковий прапор,— через силу вимовив Толя.— Його дали мені сховати Петро і ще якийсь кругловидий,, а самі побігли кинути гранати під танки.
— Альошка?! — закричав командир.— Петро й Альо-шка!.. Так вони загинули як герої? — І він опустив голову.
— Несіть, несіть хлопчика в хату,— хвилювалася мати.
— Дитина ж застудиться, воно ж мале ще! — метушилася Кульбачиха.
— Але як уміє зберігати військові таємниці! — похитуючи головою, мовив Онисим Петрович.
А Толя зовсім не збирався застудитися. Він швиденько переодягся, і за кілька хвилин вони всі — і командир, і Онисим Петрович, і навіть мама з Кульбачихою — пішли до штабу.
Червоний прапор, политий кров'ю, пробитий кулями, зійшов зорею на вулицях визволеного Києва.
1945
ЯЛИНКА
Що й казати, ялинка цього року була просто розкішна. Недарма вона стояла в залі Дворянського зібрання, а коли там "ялинка закінчилася", загасили електричні кольористі лампочки, розібрали подарунки, діти, натанцювавшися і нагулявшися, роз'їхалися, ялинку перевезли в притулок для хлопців — "Дім трудолюбія".
Мама, накинувши шубку, стояла надворі і порядкувала:
— Дмитро, он праворуч оті гіллячки пообскубані вже, ти їх підріж. І он вже пожовкла, її теж к лихій годині. Та підрубайте трошки.
— Ну й ялинка, просто ялиняка, такої ще ніколи не було. От Лідія Миколаївна дістала! — приговорював Дмитро, орудуючи сокирою, і хитро підморгував мені і Шурці.
Мишко і Степан лагодили великий хрест. Я з Шуркою — дочкою трудолюбського старшого пекаря — крутилися тут же, а малеча з червоними від морозу носами, без бушлатів, як горобина зграя, теж стрибала навколо. Рожевий маленький Каленик навіть босий вибіг. Хлопці-трудолюбці — народ загартований.
— Ти що, совісті в Сірка позичив!— накинулась на нього мама.— Йому в хорі співати, а він босий, як заєць, гасає! Ану, геть мені в хату! І ви тут всі не метушіться під ногами, ідіть краще вірші повторювати.
Але як це можна було пропустити таке видовисько: ялинку вже вносили у клас — величезну казарму, де заразом мама вчила три групи — щось більше сотні трудолюбців. Тепер з класу повиносили парти — і це була вже зала.
Справді, ялинка була майже така ж висока і майже така ж пишна, як і в Дворянському зібранні.
На ялинку піднялися подивитися і пекарі в білих брудних халатах і ковпаках з пекарні, що була в підвалі. Звідти завжди смачно пахло здобою, але трудолюбці, як пекла, боялися цієї пекарні. Цілі ночі їм доводилося місити пухку здобу, а пекарі ніколи не шкодували потиличників та ляпасів. Припливла і Шурчина мати — товста і добродушна Парасковія Федорівна. Вона поцілувалася з мамою і від зворушення почала підшморгувати носом і кліпати віями.
— Кумонько-голубонько, ви вже як зробите, так зробите! Ніхто ж про цих злиднів, крім вас, не подумає.
І пекарі дивилися з захопленням:
— Ну й Лідія Миколаївна, і де таку утнули? І скільки ж вона коштує?
У мами у самої від задоволення блищали сині очі, вона поправляла маленькими енергійними руками пишне каштанове волосся і пошепки казала, весело підморгуючи:
— Хіба б наш пан гроші дав? Даром дістала! Я після концерту у Дворянському зібранні підійшла до розпорядника і сказала йому: "Однаково, кажу, на дрова порубаєте, а мені для хлопців треба". Він і не відмовив.
Звичайно, не відмовив! Хто міг би відмовити Лідії Миколаївні — трудолюбській учительці! Вона ж зовсім не була схожа на зітхаючих дам-патронес, які закочували очі, творячи чужими руками свої "благодійні справи"; але й до затурканих, несміливих учительок дитячих притулків та церковно-парафіяльних шкіл вона теж не була подібна. Вона була така життєрадісна, весела, молода й красива!
І зараз усі пекарі і всі трудолюбці дивилися на неї так, ніби все в житті цього сірого запорошеного "Дому трудолюбія" дуже добре і ніби і хлопців не б'ють, і годують їх добре, і не працюють вони до нестями.
— Пан приїхав! — захекавшись, вбіг рудий худенький Борис.
Пекарів умить як вимело з зали. Хлопці принишкли, розмова затихла. Сказати правду, я і моя подруга Шурка не терпіли пана, і я, знаючи, що мама вже робитиме знаки, що треба привітатися з ним і зробити реверанс, побігла з Шуркою до хлопців. А хлопці — мало сказати не терпіли! — вони просто тремтіли, як осикові листочки, коли бачили пана, хоча власноручно він їх ніколи не бив. "Паном" всів "Трудолюбії" звали завідуючого, навіть мама поза очі називала його просто "паном" — так уже всі звикли.
Стягуючи чорні рукавички, в чорній шубі з багатим коміром і в капелюсі, "пан" зайшов у залу.
— Добридень, Лідіє Миколаївно! — мовив він, подаючи руку. Парасковії Федорівні він злегка кивнув головою, на хлопців зиркнув зневажливо і погордливо, наче це була якась огидна дрібна комашня. Я і Шурка удали, що розглядаємо у вікно його машину.
"Пан" — це був справжній пан. Він жив, звичайно, не в "Трудолюбії". Мені завжди здавалося, що, коли він приходив у "Трудолюбіє", він боявся забруднитися. У нього був власний великий будинок на Малопетрівській вулиці і перший на всю Полтаву автомобіль. Треба було бачити, з яким гордим виглядом, високий, повний, випещений, з чорними вусами і холодними чорними очима, завжди гарно вдягнений, їздив пан на цій машині по тихих привітних вулицях Полтави. Автомобіль ніби презирливо пихкав на всіх візників, собак і перехожих і шипів: "Ми найкращі, ми найперші!"
Пан подивився байдуже на ялинку, і мені ялинка раптом почала здаватися не такою вже розкішною.
— Ви їх надто балуєте, Лідіє Миколаївно,— промимрив він крізь зуби.— Ці ялинки, вечірки, а на пекарні працює все менше і менше хлопців, особливо старших.
— Ми з вами умовилися, Євген Григорович,— спалахнула мама,— що випускники-хлопці, які підуть вчитися далі, на пекарні і в майстернях останній рік не працюватимуть. У них багато роботи, вони повинні скласти іспити на кругле п'ять, щоб їх прийняли.
— Ви переконані, що їм це так потрібно? — впівголоса спитав він.
— Ну, це вже стара пісня! — раптом якось легко всміхнулася Лідія Миколаївна і, трохи наблизившись до пана, таємниче додала: — Ви краще попечителя запросіть на ялинку — в цьому році у мене великий випуск, я й на нього покладаю надію.