— Що з вами поробиш! — усміхнувся й пан, але від усмішки його обличчя не зробилося приємнішим.
— У нас чудова програма цього року,— вже з захопленням казала мама.— От ви почуєте, вам не доведеться червоніти.
— У цьому я завжди певний, коли ви беретесь до справи,— чемно, але стримано мовив Євген Григорович, розгладжуючи вуса над повними червоними губами.
Ще б пак! Йому б довелося червоніти! Ми вже так давно почали готуватися до цієї ялинки! Я кажу "ми", бо я теж не сиділа вечорами без діла.
Як я любила ці вечори! З Шуркою ми поспішаємо швидше приготувати уроки і все поглядаємо, чи ще багато трудолюбських зошитів перед мамою. Ох! їх завжди гори! По них швидко бігає мамина рука з червоним олівцем, виправляючи помилки.
— Десять! — шепочу я Щурці.
— П'ять! — через кілька хвилин шепоче Шурка. Нарешті, останній!
— Ух! — зітхає з полегшенням мама і трясе рукою, щоб відпочила.
А зараз починається найцікавіше.
— Мамо, і ми з Шуркою вибиратимемо? — питаю я.
— Як же! Без Гриця вода не освятиться! — сміється мама.
Гори зошитів прибираються, і наш великий обідній стіл вкривається горою книжок — читців-декламаторів, читанок, журналів. Це мама вибиратиме вірші для ялинки, а я буду їх переписувати для трудолюбців на довгих аркушиках паперу. Перед тим як остаточно вибрати, мама стільки перечитає вголос, і всі домашні будуть гаряче обговорювати, на чому зупинитися. Вірші мама любить зворушливі, довгі і щоб можна було читати кільком. Завжди треба ще врахувати, що на ялинці буде архієрей, для нього треба вибрати щось духовне. Тому я знала, що вже спеціально для нього вивчать "Моление о чаше". Не обійдеться і без "Мадонни" Баратинського та "Детства" Надсона, і обов'язково буде улюблений мамин уривок з "Полтави" — "Тиха украинская ночь", який так добре виходив у трьох хлопців — за автора, Орлика і Кочубея. Для сміху вивчали з малечею "Суд Міноса". Це вже на смак директора ремісничого училища. Він любить посміятись.
Цього року має бути щось зовсім нове!
Звичайно, в трудолюбській школі, як і в усіх парафіяльних школах, учили дітей російською мовою, хоч для трудолюбців, більшість яких була з села, це було досить важко. Поза уроками мама розмовляла з ними по-українськи. Вона дуже любила українську мову, плакала над "Кобзарем", у нас дома висів великий портрет Тараса Григоровича. Любила вона і ліричні українські пісні, і коли іноді влаштовувала для хлопців прогулянки в монастирський гай, хлопці завжди співали "Садок вишневий" і "Реве та стогне".
Якось увечері, повернувшись з міста, мама витягла з муфти маленьку книжечку — "Байки" Глібова. Ой, як ми всі сміялися, коли вона прочитала "Коника-стрибунця", "Вареники", "Вовк та Ягня". Вона так чудесно читала, і хоча сама перша починала сміятися, слухачі не відставали.
— Обов'язково, обов'язково на ялинці хлопці декламуватимуть байки! — захопилася мама.
Хлопцям це також припало до смаку. Це було і легко, і зрозуміло, і, головне, весело. А в їхньому житті було так мало веселого! Вони тремтіли перед "паном", тремтіли перед пекарями і майстрами, тремтіли перед доглядачем, колишнім унтером. Завжди напівголодні, одягнені пристойно тільки по неділях та по суботах, коли вистоювали довгі служби в соборі, а то босі й замурзані, вони вільно дихали лише в школі, лише з Лідією Миколаївною. До неї вони могли прибігти на квартиру і тільки сказати: "Лідіє Миколаївно! Пекарі Мишка б'ють..." і Лідія Миколаївна кидала обід, приватний урок, яку завгодно роботу і летіла в "Трудолюбіє". Пекарі ніяково чухали потилиці, починали виправдуватись. їм було теж непереливки. Спересердя чи з похмілля вони зганяли свою злість на цих нікому не потрібних хлопцях. Але перед Лідією Миколаївною було соромно. Вона вчила безплатно всіх їхніх дітей, улаштовувала їх на роботу, ніхто, як вона, не вмів написати так "прошеніє" і порадити в будь-яких випадках. Шурка казала мені переконано:
— Тьотя Ліда? Хм! Вона все може! "Пан" — тільки пан і більше нічого. Ти знаєш, його вигнали з другого класу Кадетського корпусу — от їй-богу!..
— А чому ж його всі бояться? — питала я наївно. Шурка була трошки старша і досвідченіша в життєвих
питаннях.
— Дурна! Все ж таки він пан! — відповідала вона безапеляційно.
А мені було незрозуміло. Мені взагалі було незрозуміло — навіщо тут пан в "Трудолюбії". Завжди, коли мама починала яку-небудь справу: чи хотіла віддати хлопців учитися далі, чи влаштовувала ялинку або яку вечірку,— завжди треба було ламати голову,— а що, як пан не згодиться? Ні, справді, пан існував тільки для того, щоб перешкоджати! От і з'араз. Чому він так противно дивиться на ялинку? Мама ж так клопоталася за неї. Але, на щастя, пан швидко пішов, і всі зітхнули вільно. Хлопці загомоніли, підбігли до своєї вчительки.
— Хлопці, після обіду — до мене на Різницьку на репетицію. Усі чисто, хто виступає! — наказала вона.
Це був приємний наказ, і його не треба було повторювати двічі. Всі хлопці любили репетиції на Різницькій. І я теж.
Звичайно, особливих художніх тонкощів мама навчити не могла. Найголовніш, їй здавалося, це щоб виходило з почуттям і зворушливо.
— І дивіться прямо перед собою,— вимагала мама.— Дивіться в очі тим, хто слухає, а не собі під ніс.
їй здавалося, що це найвища школа.
Байки Глібова хлопці читали чудово. Особливо мені подобалось, як виходить "Вовк та Ягня". Цю байку читали мої приятелі — Митько, Борис і маленький Каленик.
За автора був Борис — руденький, миршавий, некрасивий хлопець, слабкий і неоковирний. Від усіх йому перепадало, бо ніяк він не міг пристосуватися до суворих звичаїв трудолюбе ького життя. Але Боря був такий здібний до науки, що мама потай від усіх (тільки я про це знала) мріяла віддати його в гімназію або реальне — неймовірна кар'єра для трудолюбця! У нього нікого не було з рідні, крім сліпої старої бабусі десь на селі, і коли мама іноді гладила його по рудій вихрястій голові, він увесь, як кошеня, тулився до неї і жмурився.
За "ягня" був Каленик — ще маленьке хлоп'я, загальний улюбленець, лагідний, ласкавий, спокійний, з блакитними очима і рожевими щічками, які навіть у "Трудолюбії" не змарніли. У нього був чудовий дискант, і він співав у архієрейському соборному хорі. Хлопці, що співали в архієрейському хорі, були трохи в привілейованому становищі: вони не працювали на пекарні, їм давали кращий одяг,— все-таки вони частіше бували на людях. їх підгодовували добрі люди на похоронах і весіллях, мамі легше було виклопотати для хориста стипендію в "духовне".