Ага, ви гадаєте, погані недолюдки, що ми вам скоримось, повіримо, що ви тут навіки? А от радянський піонер Толя заховав у старій, забутій криниці прапор Червоної Армії, і він його віддасть тим бійцям, що доручили йому зберегти.
"Коли б вони були живі, коли б тільки саме вони були живі!" — думав інколи Толя. Він навіть не знає, як звуть того кругловидого, з таким дитячим, безвусим обличчям. Він казав, що Толя схожий на його молодшого брата...
Життя справді пливло тепер страшними, темними завулками. На гору Толя давно вже не виходив, по своїй вулиці він теж не ходив, бо гітлерівці ловили людей і одвозили їх до Німеччини. І він, і мати, і всі сусіди пробиралися таємними стежками, ярами, чужими садками, і Онисим Петрович тепер уже не лаявся, коли проходили повз його грушу й сливу. Він став байдужий до всього і одного разу навіть сказав Толі:
— Чого ти слив собі не набереш? На, понеси матері.
"Щось велике в лісі здохло",— подумав Толя, недовірливо дивлячись на гостру борідку й окуляри старого бондаря.
Він тепер не працював і в розмовах з сусідами завжди згадував, що йому вже сімдесят п'ять літ і він старий і немічний, хоча й мати, і Кульбачиха добре пам'ятали, що до війни йому було тільки шістдесят два і він завжди любив молодитися.
— Хитрий старий! — казала баба Кульбачиха, але не так уже сердито.
І якось Петрович сказав, ніби між іншим:
— Узяли Полтаву... Полтаву червоні взяли.
І не можна було зрозуміти, чи зрадів він, чи тільки випитує, і ніяк не могли вирішити ні мати, ні Кульбачиха, чи слухати його, чи ні, коли він прийшов одного вечора і, спустивши окуляри на ніс та оглянувши всіх підозріло, сказав:
— Ховатись треба. Всіх до Німеччини гнатимуть. Відступають. Близько червоні. Треба за криницею печери викопати.
— Не треба за криницею! — схопився Толя.
— Чому не треба? — здивувався Петрович.
— Близько...— забурмотів Толя.
Петрович пішов до себе, а мама й Кульбачиха та сусідка Надя з малим Юрчиком на руках і ще сусіди цілу ніч сиділи й думали. Нарешті Кульбачиха сказала:
— Двом смертям не бувати! До Німеччини не піду, хай хоч повісять! Може, таки переховаємось. А як піддурює старий чорт, виказати хоче, так хай він пропаде з своєю сестрою і з онуками і з правнуками! Хай щастя не діжде!
І понесла, і понесла, ледве мати спинила її.
Другого ж дня почали копати яму під горою.
"Отак ми і зробилися печерними жителями!" — подумав Толя, згадуючи книжку про доісторичні часи, що читав у школі.
Іноді вилазив Толя в бур'яни. Над ним височів Київ — колись прекрасний, рідний, тепер такий зруйнований, страшний.
Фашисти ходили з своїми собаками і ловили людей. Отоді тремтіли всі печерні жителі. А Букета, який загарчав на них, застрелили. Толя навіть не повірив своїм очам, коли Онисим Петрович трохи не заплакав.
— Толю,— сказав він старечим, тремтячим голосом,— давай вкинемо Букета в стару криницю і закидаємо її камінням — адже викопати яму зараз нікому.
— Ні, ні, не треба,— благально заговорив Толя,— не треба в криницю.
— Чому? — здивувався Петрович.
— Я краще вночі викопаю яму.
І справді викопав яму. Мати сердилась: "Через собаку наражатися на небезпеку, коли таке робиться навколо". А навколо справді було "світопреставління", як казала Кульбачиха. Київ палав. На Дніпрі і над Дніпром, у повітрі, йшли страшні бої.
— Нічого, нічого,— заспокоював усіх Онисим Петрович,— ще трошки, трошки потерпіть...
Вони сиділи в ямах аж 40 днів. Говорили пошепки і вилазили тільки вночі по їжу, яку приховали тут же недалеко і якої вже не вистачало.
— Жовтневе свято завтра! — згадав Толя і заснув з думкою про щасливі минулі дні. Чи настануть вони ще коли?
Вранці він вибіг з печери і своїм очам не повірив: по вулиці Кірова вгору бігло кілька червоноармійців.
— Наші! Наші! — закричав він несамовито.
— Наші! Наші! Вилазьте з нір!
Але люди ще не вірили такому щастю. Тільки Толю вже не можна було вдержати на місці — він бігав туди й назад і раптом побачив, що якийсь високий боєць з зіркою на кашкеті, з зіркою на грудях стукає нетерпляче в двері до Онисима Петровича.
Толя кинувся до печери.
— Онисиме Петровичу, до вас червоний командир, чесне піонерське...
І яке ж було його здивування, коли старий Петрович і гість кинулись один одному на груди. Кімната Онисима Петровича сповнилась людьми, і він усіх, усіх пускав до себе.
— Дозвольте рекомендувати,— казав він, хитро підморгуючи гостеві,— оце і є та сестра з Білої Церкви, що хворіла на тиф, коли вороги зайняли Київ.
Усі здивовано дивилися, чи не збожеволів старий з радості.
— Було так,— сказав дорогий для всіх гість.— Нас лишилося троє. У нас було чотири гранати і наш полковий прапор. Ми хотіли його зберегти, але куля влучила мене, і я впав непритомний отут, на дворі Онисима Петровича. Вночі він підібрав* мене, переніс до себе і доглядав, поки я не одужав, а всім казав, що у нього сестра хвора на тиф.
— От хитрий старий шкарбун! — не витримала Кульбачиха.— І ні пари з вуст. Та ми б же допомогли вам, Петровичу!
— Жінки, як ті сороки, враз усім би рознесли по секрету,— засміявся Петрович.— От, синку,— звернувся він до Толі,— учись зберігати військові таємниці.
Толя спалахнув і, ні слова не вимовивши, вибіг з хати.
Чи стирчить ще в криниці вухо торбинки?
Він прив'язує міцний мотузок, на якому Кульбачиха вішала білизну, до старої груші і обережно спускається в криницю. Ой, як важко спускатися по слизьких цямринах! Але він добре роздивився їх ще раніше.
Так, третя... тепер стати лівою ногою, тепер правою. І чому він не покликав з собою командира та дядька Петровича? Ні, ні, він сам хоче дістати! Як він мріяв ці страшні два роки про цю хвилину! Толя намацує вогку замулену торбинку і раптом відчуває, що сили його зраджують.
— Мамо! Мамо! — з останніх сил гукає він: — Мамо! Мати саме вийшла на ґанок: вона вмить опинилась
коло криниці.
— Рятуйте! Рятуйте! Толя в криницю упав! — закричала мати.
Всі вибігли на подвір'я.
— Тягніть мотузок! — почули слабий голос Толі. Командир потяг міцними жилавими руками мотузок,
і хутко перед очима усіх з'явився, як водяник,— брудний, мокрий Толя з якоюсь великою чорною каменюкою за пазухою. Це була торбинка.