— "Полковник Лунде — Синя борода"? — мовив я.
— Щось таке.
— А як решта членів родини?
Карл Юрген креслив рисочки і кружальця.
— То дуже дивні люди... Я сам був у них, тобто сам поїхав туди, коли надійшла заява, що пані Люсі Лунде звикла. Тільки взяв із собою ще одного поліцая, що мав записувати все. Ми відразу передали прикмети: я подзвонив в управління з дому полковника... Про це повідомлено всі патрульні машини, всі поліційні дільниці в країні. А також радіо і телебачення...
— Ти говорив про родину Лунде, Карле Юрген. Що означають твої слова: "То дуже дивні люди"?
Карл Юрген визирнув у вікно.
— Вони дуже витримані, — мовив він. — Хоч би що сталося, а по них цього не видно. Завжди коли говориш із ними — а я вже мав нагоду не раз говорити з ними, — жодне не міняє виразу обличчя. Всі холодні й байдужі.
— Хіба вони не стурбовані?
— Якщо й стурбовані, то принаймні мені цього не показали.
— А хто з них повідомив прикмети? Тобто хто з них знав, як Люсі була вдягнена і коли пішла з дому?
— Панна Лунде. Але аж після того, як полковник Лунде і Вікторія цілу хвилину мовчки дивилися в простір. Нарешті панна Лунде, видно, вирішила, що треба щось сказати. Вона спостережливий свідок. Добре запам'ятала, як пані Люсі Лунде була вбрана, і знала, коли вона вийшла. [334]
— І ця подія ніяк на них не вплинула?
— Зовні не вплинула. Вони належать до давньої школи.
А давня школа вимагає від людини, щоб вона вміла володіти собою. По-моєму, всі Лунде, вся родина вважає, що негарно, коли в їхньому колі стається якесь неподобство.
— Нічого собі неподобство! — сказав я. — Два замахи на життя і одне зникнення.
На письмовому столі задзвонив телефон. Я дивився на Карла Юргена, поки він слухав, що йому казали. І знов мене вразило, яке в нього втомлене обличчя.
— Я зараз буду, — сказав він.
— Це... це щось... — почав я.
— Ні. Нічого. Тобто мене викликають у справі. Треба негайно йти. Ти вже вибач мені, Мартіне.
— Ну що ти, — сказав я. — Я теж іду. Мені кортить самому пошукати Люсі.
Я не знав жодної душі, з ким би Люсі була знайома. "Вона ні від кого не переказувала вітання", — сказала моя мати.
Я поїхав у Норвезьку оперу. Там дехто ніколи й не чув про Люсі Лунде, дехто тільки чув, що така є, а кілька людей навіть пам'ятали її. Тих кілька, що пам'ятали, не бачили її майже два роки, відколи вона вийшла заміж. А крім того, поліція вже побувала в Норвезькій опері.
Я навідався до двох меланхолійних поетів і до автора детективних романів, що були членами правління Товариства аматорів поезії. Поетів я знайшов у редакціях їхніх газет. Один писав статтю про труднощі збуту яєць перед велико-днем, а другий — готував звіт про засідання стортінгу. Обидва на вигляд були пригнічені. Люсі Лунде вони не бачили. Автор детективних романів ще спав. Рідкий чуб звисав йому на лоба, він насилу продер очі. Потім надяг халат і поплентався до кухні по пиво. Він також не бачив Люсі Лунде.
Я пообідав у Театральній кав'ярні. Мені здавалося, що сьогодні мені випадає попоїсти саме в ній.
Потім поволі поїхав містом, приглядаючись до людей на вулицях, чи не побачу де русявої голови Люсі, — я знав, що так само тепер їздять усі приватні й службові машини працівників поліції.
Та, може, я перший знайду її.
Час від часу я помічав на вулиці русяву голову й щоразу здригався. Здригався двічі: спершу, коли думав, що то Люсі, а потім, коли мало не наїздив на передню машину. Поліція ні на кого не наїздила. В їхніх машинах один сидів за кермом, [335] а другий шукав поглядом русявої голови серед перехожих.
Проте я не знайшов.
Стемніло, на вулицях засвітилися ліхтарі, замигтіли світляні реклами.
У Студентському парку стало людно, спалахнули прожектори, які освітлювали фасад Національного театру. Що вони сьогодні можуть ставити? Я вже не був у театрі багато місяців. Ага, згадав, я читав у газеті. "Будівничий Сольнес". До речі, будівничий Сольнес упав з башти.
Якщо я знайду Люсі, то... То що я зроблю? Я не знав. "Якщо я напишу контрольну з математики, доценте Бакке, то після зимових канікул не запускатиму уроків. Даю слово..."
Та Люсі — не математика. Я не знав, що мені робити. Не міг же я їздити вулицями цілу ніч і шукати її русявої голови. Крім того, вона могла накинути на голову хустку.
Ця остання думка приголомшила мене.
Дарма шукати, можна їхати додому й переодягтися в тонший костюм. Надворі вже по-весняному тепло.
Я не сів у ліфт.
Не було чого поспішати.
Я поволі підіймався сходами на п'ятий поверх. Чим довше я йтиму, тим далі відтягну неприємну хвилину. В мене було таке почуття, що я не матиму сили вернутися в дім полковника Лунде на схилі Голменколена, не знайшовши Люсі.
Я вийняв з кишені маленьку в'язочку ключів. їх було тільки три: один від школи в Бріскебю — далекої, мирної школи, другий від дому полковника Лунде, а третій від мого помешкання на Гавсфіордсгате.
Я вткнув ключа в замок і відімкнув двері. Тоді зайшов до передпокою, зачинив за собою двері і ввімкнув світло. Я ще трохи відтягну повернення, коли піду до кухні й вип'ю пива, а вже потім переодягнуся.
Я пройшов передпокоєм до кухні, вмикаючи дорогою світло.
Ось вона — моя взірцева, аж занадто практична кухня. Скрізь цілковитий лад, як і два місяці тому, коли я залишив її. Я любив лад — мабуть, почав набувати звичок старого парубка.
Під вікном, за яким уже було темно, стояв стіл, а обабіч нього — два стільці. Мені здавалося, що я завжди присував [336] їх до самого столу. А виходить, що ні: один стілець стояв боком.
"Хто їв із моєї мисочки?" — запитав найменший ведмідь.
Я зайшов до вітальні і ввімкнув світло.
Освітлена однією лампою, що висіла під стелею, вона здалася мені великою і холодною. Я заходився вмикати й інше освітлення: лампу на письмовому столі, потім біля полиці з книжками і торшер за своїм персональним кріслом біля каміна. В це крісло я сідав увечері почитати.
Виявилося, що його надто близько присунено до каміна.
"Хто сидів у моєму кріслі?"— запитав більший ведмідь.
У мене зашпигало в потилиці. Я геть забув, що там було далі в казці. А в дитинстві це була моя улюблена казка. Що в біса сказав найбільший ведмідь?