— Вона скрізь почувала себе чужою, Мартіне. Ви, хлопчаки, не могли цього помітити, ви були надто молоді. Інші дівчата були простіші, старосвітськіші, вихованіші, вони чемно присідали переді мною, були в простеньких сукенках, із разком намиста на шиї... Завжди переказували вітання від матері й батька. А Люсі...
— Що?
— Люсі ні від кого не переказувала вітання. Я не знаю, звідки вона. Вона вирізнялася серед інших. Була краще вбрана за них, завжди чіпляла всілякі оздоби. Так звані оздоби. І це робило її дуже жалюгідною. А ще той її погляд. Вічно він чогось шукав.
— Так, я теж помітив це. Правда, аж як став дорослий.
— Я лише можу здогадуватися, чого вона шукала тим поглядом. Хоч здогадатися й не важко. Думаю, що вона шукала опори в житті. А тоді вийшла заміж за полковника Лунде...
— Мені треба вертатися до міста, мамо. Спробую допомогти Люсі.
— Уже пізно.
— Ви вважаєте... вважаєте, що хтось її скривдив, мамо?
— Не розумію, за що б її мав хтось кривдити? Мартіне, ти аж позеленів на виду. Іди лягай, синку. Прокинешся рано і зможеш відразу поїхати. Приготувати тобі сніданок?
— Ні, дякую. Але мамо... як мені її шукати?
Не знаю. Не знаю... та думаю, що, мабуть, почати треба з того, хто хоче її скривдити... На добраніч, синку.
— На добраніч, мамо.
Цікаво, коли Карл Юрген з'являється на службу? О пів на дев'яту? О дев'ятій? Чи раніше?
Але я не мав терпцю чекати. О сьомій я вже виїхав з Бакке. Я не відчував навколо березневого ранку, тільки бачив [331] його ознаки. Бачив, що дорога слизька після нічного при морозку, що поля вже чисті, осяяні сонцем, а в темному ліс ще лежить товстий шар снігу.
Я поїхав через Гріні, і, як завжди, мене вразила Pea зі своїми забудовами, бо вони раптово вигулькують перед очима, тільки-но переїдеш через пагорба. Тієї ж миті я побачив і трамплін на Голменколені.
Крістіан. ї маленька панна Лунде. А тепер Люсі.
Я машинально зменшив швидкість і далі вже слухняно їхав як належало, п'ятдесят кілометрів на годину. Я не глянув праворуч, коли проїздив повз цвинтар Вестре. Але подумав про пані Вікторію Лунде.
Виїхавши на Майорстюенвай, я побачив будинок Філіпса, що яснів, наче велетенський зелений смарагд, а поряд — баню кінотеатру "Колізей", наче білясту шапку гриба.
Раптом мені спала одна думка.
Я згадав про свого приятеля каменяра.
Він сидів так, як і минулого разу, але тепер у майстерні було ясно. В єдине вікно падало скісне проміння сонця.
Він хвилину дивився на мене короткозорими очима за товстими скельцями окулярів, тоді впізнав і всміхнувся.
— Доброго ранку, доценте Бакке.
— Доброго ранку, — відповів я, сідаючи на найближчий камінь. — Я прийшов тільки нагадати вам, що я є на світі.
Він відклав свій різець.
— Я завжди про вас згадував, доценте Бакке... а надто тепер. Я думав... тобто... сподівався, що ви прийдете.
Я запропонував йому сигарету й закурив сам. Он як, він сподівався, що я прийду!
— Отже, ви теж чули повідомлення? — запитав я.
— Так.
Він знов узяв різець і почав обертати його у міцних гарних руках. А я знову втупив очі в той різець.
— Останнього разу я забув запитати вас про одне. Ви знайомі з пані Люсі Лунде?
На мить він відвів погляд.
— Не можу сказати, що знайомий. Але мене раз відрекомендовували їй. Я співав у хорі Норвезької опери, а вона там мала невеличку партію.
— Невеличку партію?
— Так. На більше її не вистачало.
Я похопився, що сиджу перед знавцем, який може оцінити [332] вокальні можливості Люсі. Ми посиділи, покурили. Я глянув на напис, вибитий на камені: "Спочивай у міфі".
— А тепер вона десь зникла, — сказав я.
Каменяр опустив очі. Тоді зняв окуляри й заходився протирати їх. А протираючи, дивився на мене, і я вперше чітко побачив його очі — ясні, сірі очі, з дивним, спрямованим на мене поглядом, як у всіх короткозорих людей, коли вони знімуть окуляри й дивляться на тебе, не усвідомлюючи цього. В жінок той погляд здається просто вимогливим.
Каменяр знов надяг окуляри, і погляд його став звичайним.
— Ви її бачили? — запитав я. — Тобто чи бачили після того, як зустрічалися в опері?
— Так.
— Коли?
Він знов узяв у руки різець. Це був його рятівний пояс, неусвідомлений привід зробити паузу.
— Позавчора ввечері, — відповів він.
Дивина. Така дивина, що майже неможливо було повірити в неї.
Він прочитав мої думки.
— Мені також дивно, — мовив він. — Я замкнув майстерню й пішов додому. Перетнув перехрестя біля Майорстюена, бо мені треба було на Кіркензаєн. А пані Люсі саме поминула мене...
— Вона вас бачила? Впізнала?
— Не думаю. Вона дивилася просто поперед себе.
— Який у неї був вигляд?
— Такий, як описано в повідомленні.
— Я маю на думці обличчя... вираз її обличчя?..
— Не знаю. Все сталося так швидко... Я дуже короткозорий.
— І ви повідомили про це поліцію?
— Так. Відразу повідомив кримінальну поліцію міста Осло, тільки-но почув оголошення. В мене вдома немає телефону. Довелося дзвонити з кіоску.
Каменяр зробив усе, що належало. Повівся як порядний громадянин. Зрештою, нічого іншого я й не сподівався від нього.
Мені треба їхати далі, — сказав я. — Хочу вам тільки ще одне нагадати. Ви пам'ятаєте, що обіцяли мені? Що приїдете, коли я почую "голос" і покличу вас.
— Так.
Тоді я не знав, що скоро пошлю по нього й що саме цей худорлявий каменяр з різцем у міцних гарних руках, який відкладав гроші, щоб навчатися співу, остаточно допоможе нам відгадати загадку.
Карл Юрген сидів за столом і диктував.
Біля нього, тримаючи в руці записник, стояв поліцай у формі. Олівець швидко бігав по аркуші. Я не знав, що поліцаї вміють стенографувати. Видно, я ніколи не зрозумію до кінця, які, власне, обмежені мої знання.
— Я покличу вас потім, — сказав Карл Юрген. Поліцай згорнув записник, сховав його разом з олівцем до кишені на грудях, старанно застебнув її і, докірливо глянувши на мене, вийшов.
Я сів. Не почекав, поки мене запросять сісти.
На стомленому обличчі Карла Юргена проступали зморшки.
— У тебе такий вигляд, паче ти не спав, — сказав я.
— Кляті репортери... Видно, хтось із них пронюхав, що ми були на могилі Вікторії Лунде. А тепер ще й пропала Люсі Лунде. Я з жахом чекаю вечірніх газет. Мені вже ввижаються заголовки...