Я глянув на годинник.
— Скоро північ, — мовив я. — І твої іменини скінчаться. Не затикай пляшки... решту доп'єш завтра ввечері. Шампанське видихається... тобто з нього вийде газ, та однаково воно буде смачне. А корок сховай... на щастя...
Я підвівся.
— На добраніч, Вікторіє.
Вона теж підвелася й стала біля мене. Я весь напружився.
— На добраніч, Мартіне. І дякую тобі. Я ніколи не забуду цих своїх іменин.
Рідко випадав такий березень, щоб Товариство лижників не хвилювалося, чи долежить сніг до змагань на Голменколені.
Під час своїх ранкових прогулянок з двома або трьома дамами Лунде ми часто підіймалися на його вершину.
Температура трималася на кілька градусів нижче від нуля, але щодня світило сонце. І всюди на горі — на трибунах, на риштуванні — було повно людей із Товариства лижників.
Ми сідали на осонні на котрійсь із трибун і стежили за тим, що діялося навколо. [305]
Мирно стукали молотки, вищали пилки й рубанки. Приємно пахло живицею і чатинням. Розпорядників змагань можна було побачити щокроку.
— Ви не тривожитесь за стан трампліна? — запитав я одного з них.
— Анітрохи. Снігу багато. І мороз тримається
Він радів і снігові, і морозові.
Не радів їм лише Карл Юрген. Він чекав, щоб поменшало снігу на цвинтарі Вестре. Поменшало настільки, щоб можна було почати пошуки, в успіх яких вірив тільки він.
Мені довелося подзвонити йому. Прохання моє було досить банальне, просто дитиняче, — але й ішлося про одну з моїх до смішного дитинячих звичок.
Я подзвонив йому ввечері, як родина Лунде грала в. бридж.
Я вибрав хвилину, коли гра була в найбільшому розпалі. Коли полковник Лунде об'явив чотири винові карти, продублював і опинився в небезпечному становищі. Я вирішив, що тепер ніхто не відірветься від карт. Полковник Лунде не допустить неладу у своїх лавах.
Я через їдальню пройшов у вестибюль до телефону.
— Карл Юрген? Це я, Мартін. У мене до тебе невеличке прохання. Можна сказати, дитиняче. Йдеться про змагання на Голменколені, тобто про неділю... про стрибки з трампліна. Ми з Крістіаном з дитячих років ходили туди разом. Власне, це в нас ніби єдине на цілий рік родинне свято. Крістіан тоді залишає навіть свою кохану, хоч хто б вона була. Ми завжди розташовуємося на тому самому місці — біля найвищої ялини ліворуч від схилу. Можна мені буде піти... тобто можна мені буде в неділю залишити родину Лунде?
— А що вони думають робити цього дня?
— Я питав. Дуже обережно. Вони також ходять у цей день на Голменколен. Адже вони, можна сказати, мешкають біля самої гори, принаймні навпроти неї... Я розповів їм про Крістіана, про те, що ми за родинною традицією зустрічаємося біля найвищої ялини...
— А ви б не могли піти туди разом з родиною Лунде?
— Бачиш, ми з Крістіаном... На мить телефон замовк.
— А коли родина Лунде не піде на Голменколен, Мартіне... або хтось із них залишиться вдома, що тоді?
— Не думаю, що хтось із них залишиться... але все може бути... [306]
Карл Юрген помовчав. Він не любив казати зайвого.
— Наче в цей день немає небезпеки. Буде повно людей...
— Тисяч із вісімдесят, — мовив я.
— Задля певності я пошлю туди Ев'єна. Хай погуляє в саду на той випадок, якби хтось із них залишився вдома.
— Ев'єн не дуже вписується в місцевість, — сказав я. — Надто він помітний.
— Це правда. Я пошлю когось іншого. Цілком непомітного. А крім того... цього дня багато хто йтиме на гору через полковників сад.
— Безперечно, — погодився я.
— Ну, то гаразд, ти можеш бути вільний, Мартіне. Приємної розваги.
— Дякую, — відповів я.
Коли я повернувся до вітальні, полковник Лунде уже встиг вивести з небезпечної зони свої чотири дублі.
Я не знав, що саме цього дня, коли в Осло відбувалося найвеселіше річне свято, Карл Юрген почав свої сумні пошуки на цвинтарі Вестре.
Не знав, поки він сам пізніше не розповів мені про це.
Звичайно, він добре вибрав день.
Не знав я також, що на цвинтар ходила Люсі. Мабуть, їй щось підказало шосте чуття. Вона сховалася неподалік за якийсь високий надгробок і бачила все. Майже все.
Сержант Ев'єн помітив її і сказав Карлові Юргену, що вона там стоїть. Обидва вони прикинулись, нібито не бачать її.
— А чого ви прикинулися, нібито не бачите її, Карле Юргене?
— Я хотів глянути, що вона робитиме.
— А хіба це чесно?.. Адже вона не знала, що ви її помітили.
— Я не такий делікатний у засобах, коли йдеться про розслідування замаху на життя.
Певна річ, він мав слушність. Він почав свої пошуки о шостій ранку.
— А коли прийшла Люсі?
Сержант Ев'єн помітив її десь о дев'ятій. Карл Юрген узяв із собою сім помічників і два вогнемети, щоб розтопити метровий шар снігу навколо надгробка з дивним написом. Вони працювали на ділянці радіусом метрів з тридцять навколо надгробка. П'ятеро поліцаїв були з лопатами, а двоє орудували вогнеметами. [307]
Карл Юрген шукав того, що не вельми сподівався знайти. Шукав тільки тому, що пам'ятав слова Крістіана про зброю як символ самого злочину, про зброю, яку злочинець кидає, немов перекреслюючи цим свій вчинок.
— Я не сподівався знайти її на цвинтарі, Мартіне. Досвід підказує, що зброю кидають далеко від місця злочину. Часто за багато миль. Але я не міг забути Крістіанових слів про символічний акт і вирішив спробувати — ану ж знайду її. І знайшов.
Вона лежала за низеньким надгробком, увігнавшись у стовбур карликової ялини.
То була важка викрутка з двосантиметровим лезом, гострим, мов бритва.
Її взяв сам Карл Юрген. Узяв, обгорнувши спершу шматком ганчірки, яку йому подав один із поліцаїв.
На цвинтарі панувала тиша.
Потім Карл Юрген сховав викрутку в течку, поліцаї зібрали лопати й вогнемети, а одного з них залишили, щоб він знов розрівняв сніг на місці злочину.
"На місці злочину".
Коли Карл Юрген підвів очі, Люсі вже не було. Він глянув на годинник. Десять хвилин на дванадцяту.
— А відбитки пальців... на викрутці?
— Викрутка пролежала в снігу понад два місяці. Та ми знайдемо відбитки. Знайдемо й сліди крові. Сліди крові панни Лунде й відбитки пальців того, хто тримав викрутку. Та, на жаль, на це потрібно багато часу. Не менше, як два або й три тижні.
Карл Юрген не помилився. Він знайшов сліди крові з рани панни Лунде. І знайшов відбитки пальців того, хто орудував викруткою.