Вікторія весь час знаходила спосіб збити мене з пантелику. В її присутності я не почував себе безпечно і з різних причин остерігався її. Під час навчання я пильнував, щоб між нами за столом була достатня відстань. І взагалі я мав оберігати її невідомо від чого. "Я боюся за Вікторію", — сказав мені її батько.
Ми провчилися ще тиждень, і лютий перейшов у березень.
Одного вечора ми грали в карти. Вікторія була якась на диво тиха. Це мені не подобалося.
Потім ми прослухали останні вісті.
Полковник Лунде вмикав радіо у вітальні тільки для того, щоб послухати останні вісті й повідомлення про погоду.
— Буде відлига, — сказав він. — Та вже й пора. Цієї зими нападало забагато снігу. Ну що ж, на добраніч.
Усі підвелися. Тут усе робили за командою полковника Лунде. А команду йти спати він давав після останніх вістей. Завжди.
— Я вимкну світло, — сказав я.
— Дякую, доценте Бакке.
Вони всі вийшли, і я почув, як на другому поверсі застукали двері. Я знав, що той, хто останній піде до ванної, митиметься під найхолоднішим душем. Звичайно це був полковник Лунде або я. Сьогодні останнім мав бути я.
Я відчинив вікно й випалив дві сигарети. Полковник Лунде не любив запаху тютюнового диму. Я погасив останній недопалок, зачинив вікно, вимкнув світло й піднявся нагору, щоб помитися під холодним душем і лягти спати.
Як звичайно, в коридорі на другому поверсі було темно. Полковник Лунде ощадив електрику. І, як звичайно, там було зовсім тихо.
Чи, може, не зовсім?
До мене долинув ледь чутний звук, який я спершу навіть не зміг визначити. Я завмер і почав прислухатися.
Звук долинав з кімнати Вікторії.
Я підійшов до її дверей і знов прислухався. І збагнув, що то був за звук.
Вікторія плакала.
Не ридала, не хлипала, і саме це було найстрашніше.
Я постукав у двері. Вона не озвалася. За дверима стало тихо.
Я постукав ще раз.
— Вікторіє, це я.
Я говорив пошепки, але був певен, що вона мене почула. Аби тільки не почув ще хтось. [302]
— Можна мені зайти, Вікторіє?
Вона й цього разу не відповіла. Я відчинив двері й зайшов.
Вікторія ще не лягла. Вона сиділа біля нефарбованого письмового столика, поклавши голову на руки, й не підвела її, коли я зайшов.
Я взяв стільця, що стояв біля залізного ліжка, й присунув до столика. Я не знав, що мені робити.
— Вікторіє, — почав я, — може, ти скажеш мені, чого ти плачеш?
Вона шморгнула носом. Я взяв хусточку з кишені на грудях і подав їй.
Вона підвела голову й обернулася до мене разом зі стільцем. Вигляд у неї був такий нещасний, що в мене стислося серце. Може, це звучить банально, але в мене справді стислося серце.
— Я плачу не того, що ти думаєш, — відповіла вона Мені стало страшно.
Вона всміхнулася.
— Нема чого лякатися, Мартіне...
Мабуть, я помилявся, вважаючи, що в мене таке незворушне обличчя, як у гравця в покер. Або, може, Вікторія, з її дивовижним чуттям уміла читати думки людей з їхніх облич.
— Не такий це страх, як ти думаєш. Я нічого не думав.
— Чого ти плачеш, Вікторіє? Вона зім'яла в руці хусточку.
— Сьогодні мій день народження.
Бідолашна дівчина. Сьогодні її день народження, і ніхто про це не згадав, не привітав її.
— Вітаю тебе, — мовив я.
Вона всміхнулася. Мені здалося, що після дощу виглянуло сонце. Але я розумів: коли я вже почав думати про сонце після дощу, то треба бути насторожі.
— Дякую.
— І... і скільки ж тобі сьогодні минуло років, Вікторіє?
— Двадцять один, — відповіла вона.
Я почував себе справжнім йолопом, і, мабуть, це було видно по мені. Вона знов повернулася до столика, витягла шухляду, дістала з неї папірець і подала мені. [303]
— Ось, Мартіне, моя метрика. Ніхто не вірить, що мені стільки років...
Я витріщив очі на метрику.
А я, дурень, гадав, що їй років шістнадцять або сімнадцять! А все тому, що допомагав їй готуватися до екзамену за гімназію. Мені й на думку ніколи не спадало запитати про її вік. Я був поцілував її, та ще й зарозуміло заявив, ніби відчув те саме, що поцілував би тичку.
— Виходить, ти... ти вже доросла, Вікторіє...
Не вельми дотепне зауваження.
— Виходить, що так.
— Вікторіє, — мовив я. — Знаєш що? Сиди тут. Замкни за мною двері. Нікого не впускай і сиди. Я повернуся за півгодини. Тільки не плач.
— Я вже не плачу.
— Сиди... тобто...
— Сиди, — мовила Вікторія.
Я поїхав до себе додому на Гавсфіордсгате, мчав, перевищуючи дозволену швидкість.
Коли я зайшов до помешкання, мені здалося, наче я опинився в чужому домі. Я тут не був більше як два місяці. І якийсь дурень захотів мешкати в цій модерній розкішній квартирі? Тим дурнем був я.
Я кинувся до кутової шафи, де тримав питво. Чи там ще є шампанське? Звичайно я одну пляшку тримав на непередбачений випадок. Хвалити бога, шампанське там справді було. Я взяв пляшку і задля певності прихопив ще й дві склянки.
Потім, так само перевищуючи дозволену швидкість, поїхав назад.
Вікторія сиділа і чекала на мене.
Я поставив склянки на столик і витяг пляшку. Корок вистрілив аж до стелі і впав на підлогу. Вікторія нахилилася й підняла його, поки я наливав склянки.
— Це шампанське, Мартіне? Я ніколи...
— Коли в тебе день народження і тобі двадцять один рік, годиться пити шампанське, — сказав я якомога впевненіше. — Будь ласка, Вікторіє...
Вона ледь пригубила склянку, тоді одним духом випила її всю. [304]
— Воно міцніше, ніж тобі здається, Вікторіє... ти... я... Я встав і кашлянув, як належить в урочистих випадках.
— Вікторіє, — почав я, — в день твоїх іменин і повноліття дозволь привітати тебе й побажати тобі всього найкращого — тепер і в майбутньому.
Слова були незграбні, але сказані від щирого серця. Вікторія зрозуміла, що вони сказані від щирого серця, а це було найважливіше.
Я знову сів, не знаючи, про що з нею говорити. Навіть згадав про генерала Гранта.
— Можна сигарету, Мартіне?
Я дав їй сигарету й закурив сам. Вона знов почала пускати рівні кільця диму.
— А скільки тобі років, Мартіне?
— Мені?.. Мені., гм... тридцять п'ять.
— Он як, — усміхнулася вона.
Я знов відчув себе справжнім йолопом.
Я ще раз налив їй шампанського, вже тільки півсклянки. А собі налив повну. Ми мовчки сиділи й курили. Я ще ніколи не бачив, щоб так святкували повноліття.