Олесь підвів голову, позирнув на чолопок гори, щоб уздріти на тлі неба, залитого сяйвом місяця, шпилі стародавніх замків і готичних соборів, і тим видивом позбутися навали чорних згадок, та дарма: витончені шпилі зачарованих фортець враз перемінилися у квадратові сторожові вежі, що з усіх боків оточили вершину Воскресінецької гори; прожектори снопами сліпучого світла промацували прямокутну площину, обгороджену високими дувалами з десятьма рядами колючого дроту на гребені; за дувалами прикуцнули до землі, ніби теж закоцюбли на холоді, плоскодахі бараки; чорна колона, оточена конвойними й собаками, просувалася крізь темінь до барачної брами, брама заскрипіла, відчинилася й заковтала сотні чи то й тисячі примар, на людей схожих.
У передчутті барачного тепла й миски теплої баланди відтанув Олесь від холоду, він відрахував у пам’яті ще один відмучений дванадцятигодинний робочий день і, як кожного разу, втішився, що гідно його прожив; прикинув у гадці, скільки ще таких днів попереду — їх довгий ряд губився у безконечності, та знав Олесь, що мусить так само мужньо перетерпіти, щоб колись бодай один раз припасти до землі над Прутом і поцілувати зарінкову жорству. Вірив, що так станеться, й для цього щоденно виковував у собі терплячість і бадьорість. Нині він знову зігріється в тісному людському покоті на верхніх нарах, від когось почує добре слово, до когось віджартується, а в рожевих снах про волю набере нових сил для ще одного тяжкого дня...
До кухонного віконця, з якого рядочком висовгувались алюмінієві миски з гарячою баландою, що швидко на холоді вистигала, товпилися в черзі в’язні, телесувалися, хапали ті миски й голосно сьорбали бурду, добріли й перемовлялися. Олесь дізнався від Петра Гулейчука, який того дня чергував на кухні, цікаву новину. Петро приніс побратимові добавку — миску турнепсової гущі, крадькома всунув до кишені його бушлата скибку хліба й пошепки, щоб не привертати уваги інших в’язнів, повідомив, що до їхнього барака прийшло поповнення — зо двадцять поляків–аковців. Треба вважати, сказав він, щоб не сталося сутичок: ось стоять вони в кінці довгої черги, ще несміливі, проте до нас, бандерівців, насторожені, хай би наша ворожнеча тут закінчилася — москаль примирює нас спільною неволею...
Олесь одним оком позирнув на новачків і тут же відвернувся, щоб не зчепитися бува з чиїмось неприязним поглядом. Аковці вже були одягнуті в куфайчану уніформу, з номерами на кашкетах і рукавах — такі самі, як усі в бараці: не люди, а номери. Може, з цієї причини, відчувши рівноправність з барачними старожилами, один з поляків осмілів, вийшов з черги і боязко, навшпиньках, підійшов до Олеся й Петра, пильно придивляючись то до одного, то до другого.
Олесь відразу впізнав його й навіть не здивувався: номерна каторжанська рівність узвичаїла в’язнів до несподіванок; обидва якусь мить пильно придивлялися й разом примирливо вимовили:
"Олесь..."
"Казьо..."
Після вечері в’язні швидко влягались на нарах, і сказав Олесь до Казя:
"Лягай біля мене, матрац вільний: хлопчисько з Прокурави не витримав, вибіг минулої ночі голий з барака й закостенів на морозі. Дурень..."
Лежали горілиць на матрацах і дивилися в дощану стелю, боячись глянути один на одного, щоб не уздріти в очах давньої ворожнечі. Та за якийсь час їхні очі таки зустрілися, й не побачив Олесь на обличчі Казя пізьми, тільки сіре знеохочення — може, то від переситу колишньою злобою, жадання крові й помсти невість за що; схожу осугу втоми побачив і Казьо на чолі в Олеся. Колишні ворожі почуття не мали тепер ніякого значення, єдиною реальністю, яка чогось ще вартувала, була неволя, що підкорила обидвох.
Олесь дивився на Нусиного брата, такого схожого на неї, й у серці проколювалося до нього співчуття, однак на денці душі ще озивалася рештка неприязні, спородженої колишньою Казевою ненавистю, яка заподіяла кривду не тільки Олесеві, а й усьому українському люду: Олесеві ще хотілося залити Казя задавненою злобою, та враз зчахла вона, спопеліла, бо обидвох їх однаково потоптала доля, й слова ненависті, якби й зродилися, не мали б нині, на табірних нарах, нищівної сили. Й спитав Олесь примирливо:
"Як ти сюди втрапив?"
"Так само, як і ти, — відказав Казьо. — Чей у нас один ворог, і здолав він нас обох у той вигідний для нього час, коли ми чубилися, запаморочені заповзятістю когутів, у смертельному поєдинку й не бачили оскалу хижої лисиці, яка зачаїлася за плотом... Коли генерал Сікорський назвав справжніх винуватців катинської трагедії, Сталін наказав роззброїти Армію Крайову, й вона після загибелі генерала в замовній авіакатастрофі перейшла у підпілля під проводом Станіслава Миколайчика. На чолі Польської Крайової Ради совєти поставили енкаведиста Болеслава Берута, й після нашого невдалого походу на Львів Волинська дивізія АК була оточена, переарештована — нині в московських концтаборах аковців не набагато менше, ніж упівців... Отаке–то, мій сусідо. Та ми ще довго потім, мов одурілі, вирізували одні одних..."
Олесь мовчав, перетравлюючи у свідомості сказане Казьом, згодом промовив скрушно: "Після нашої з тобою бійки у Студентському парку гімназійний педель Штефан Шамрай, мій батько, мовив до твого батька–машиніста Антошка Дзівака: "Наші незгоди почалися з хлоп’ячої бійки, а закінчитися вони можуть великим пролиттям крові". І — як у воду дивився... Ну добре, ви мали свою рацію, воюючи за довоєнні кордони, а ми свою, обстоюючи рідну землю. Але ж кому вона дісталася? — москалеві. Чому ж то ми спільно не спрямували своїх штиків проти відвічного ворога? Ми різалися, а землю сусід забрав... — По хвилині мовчанки Олесь різко повернув голову до Казя й запитав: — Ти брав участь в акції "Буря" в Саргині на Холмщині? Там аковці вирізали до ноги півтори тисячі невинних українців разом з жінками й дітьми... Признайся, ти був там?"
Олесь підвівся на лікті й чекав від Казя відповіді зі страхом, що він признається до людиновбивства, а тоді їхня розмова закінчиться й проляже між ними стара ворожнеча, яка в неволі могла й загаснути.
"Яке це має значення, — відказав Казьо, — був чи не був. Мене там не було, та здійснювали акцію мої однодумці, військові побратими... Але якби я навіть брав у ній участь, то чинив би те саме, що й вони. Жорстокіших законів, ніж воєнні, немає на світі... ну а ти був на Волині, коли упівці мстилися на невинних польських осадниках? Кажеш, що ні. А якби й так — то скажи по правді: як би ти поводився, коли б там опинився?"