Розповідав він новим побратимам про страшну масакру під Радивиловом і Бродами, про зраду німецького командування, яке полишило на поталу більшовицьким різунам беззахисну дивізію. Усі закони війни стосовно воїнів української дивізії були зневажені, замість шляхетної битви відбулася кривава різанина, в якій не забирали в полон переможених, поранених дострілювали, кололи штиками; полки вермахту Тридцятого армійського корпусу панічно втекли на захід, залишивши в оточенні двадцять тисяч українських вояків... Розбиті машини, підірвані панцерфаустами фургони, перекособочені танки, задерті рила гармат, артилерійські коні з виваленими бебехами, спалені хати і гори трупів — безголових, безруких, безногих; командир дивізії Фрайтаг ганебно втік на своєму опелі з–під Ясенова, а я, присипаний землею, виповз, і те, що побачив, зжахнуло мене більше, ніж та різанина: біля мене лежав убитий професор Тарновецький, а його дружина, медсестра Оксана, термосила його, будила мертвого; опричники із "СМЕРШу" відірвали її від нього, вона кричала, кусалася, та їй заламали руки й повели до ординців на глум, і я бачив, як дикуни знущаються над жінкою...
Олесь слухав і відчував, як стерпле його тіло розморожується, ніби на відлизі, а в душі не залишається ні ревнощів до Юрка, ні туги за Ганнусею, ні жалю за Москалівною, тільки лють, тільки жадоба насильства над ворогами — чи не така сама жага помсти керувала у свій час опришками — і ми, партизани, є їхніми нащадками й мусимо брати на своє озброєння нещадні засоби боротьби, і ніякого жалю, ні милосердя, ані прощення зайдам...
Бій розпочався нарозвидні.
На сигнал — три постріли з револьвера — з–за будинків і парканів висипалися солдати з автоматами в руках, вони бігли напригінці до ріки, щоб перейти вбрід на другий берег; над ними з ревом вихопились із вузьких провулків бронетранспортери, обліплені зашоломленими вояками, схожими на олов’яних солдатиків; ні пострілів, ні бойових вигуків ще не було чутно, а коли лінія від млина до Студентського парку заповнилася сірошинельним тлумом й машини допадали до берега ріки, з правого боку заторохтіли кулемети, "дехтярі" й автомати упівців. Сіра навала на мить зупинилася й тут же за командою "Бєй бандітов!" пустилася вбрід; тоді на Воскресінецькій горі заговорили міномети, в повітрі завили мінні снаряди, вибухи здіймались один біля одного по всьому периметру фронту; совєтські солдати, котрі залишилися живими, піднімалися із землі й до пояса заходили у воду; упівці спиняли їх вогнем, бронетранспортери захлиналися у воді, й стихав їхній рев; допасти до правого берега напасники не змогли, трупи пливли за течією, з мінних вирв злітали в небо покремсані шматки тіл, і при сонці, що сходило, зачервоніла вода в Пруті... Олесь міняв диски в автоматі, вистрілював їх і переможно реготав, помщаючись і за Тарновецького, й за Москалівну.
Бій довго не вщухав, й коли ряди солдат помітно зрідли, а з гори не переставали падати на лівий берег міни, облавники відступили до млина й, ховаючись за будинками, збиралися з силами. Тоді на чолопку гори піднявся стовп чорного диму, під ним спалахнув вогненний клубок, й розлетілося в боки залізяччя, й не стало видно мінометників. Що там трапилося, партизани не могли збагнути, однак стрільба припинилася. За мить з гори примчав вістовий і заволав: "Відступати, Скиба загинув!" Вістка бійців приголомшила, опір припинився, й за ту хвилину розгубленості солдати встигли обійти млин, перебрести млинівку й мілке русло ріки, вони зайшли з тильної сторони й оточили сотню, що залягла у верболозах під обривом гори.
Відступати було нікуди, облавники безкарно розстрілювали оборонців; набої в партизанів закінчувалися, вони ще відстрілювались і гинули. Олесь побачив, як падав на спину, випустивши з рук автомата, Юрко Сербин. Забувши про небезпеку, він припав до побратима, й тут солдати накинулись на нього, заламали назад руки й штовхнули його до гурту полонених, їх відвели до млина й поставили під стіною до розстрілу. Й майнула в Олесевій голові думка, що аж тепер долетить до нього куля, яка поминула його в камері "Бригідок", та страху не відчув, лише знову тіло стерпло, стало твердим, мов колода, й з полегшею подумав він, що боліти не буде, коли в нього увійде гаряча куля.
Й тієї миті пролунав наказ совєтського командира: "Нє расстрєлівать, оні єщьо понадобятса!"
Чекісти повели недобиту сотню "Сурма" до міської тюрми, й, коли минали ратушу, Олесь ураз відчув справжню ціну життя, зрадів ним, ніби вдруге народився. З ним ішов поруч колишній дивізійник Петро Гулейчук, й Олесь повторив йому слова Геродота: "Голод тоді відчутний, коли хліба немає на столі". Петро зрозумів і додав: "Рідна земля стає насправді дорогою, коли її втрачаєш"... І поклявся тоді в душі Олесь витримати найтяжчі муки неволі й пізнати в ній справжню ціну батьківщини: а може, ще повернеться колись на знасилувану нині Торговицю й побачить її красу в образі Нусі: промине вихор, й ті, хто залишиться живим, повернуться до свого дому...
Олесь тоді ще не знав, що Нусю спіймали енкаведисти, коли вона йшла з Космача до Утороп з грипсом, у якому командир військового округу "Говерла" хорунжий Степовий просив сотенного Скибу якнайдовше протриматися під Воскресінецькою горою, поки з Ілинецького лісу встигне дійти до Космача курінь імені Гонти на чолі з курінним Кривоносом–Симчичем.
Про те, що Симчич над річкою Рушором у Яблунівській діброві спіймав у пастку танкову дивізію генерала Дергачова і знищив її до останньої гусениці, а генерала відправив на той світ, після чого Космацька республіка проіснувала ще два роки, Олесь дізнався від самого Симчича, який вернувся до Міста після тридцятилітньої неволі у Магаданському концтаборі.
Розділ двадцять другий
Після півночі стихло у Вербіжі гупання бубна, весільні гості, певне, почали вже розходитися. Галайкання підхмелених бояр, дружбів та дружок лунало по всій околиці й будило собак: хтось надто розохочений дражнив їх, вони люто гарчали, й той гавкіт навіяв на Олеся гіркий спогад.
...Полярної ночі крізь розшалілу заметіль із шахти "Капітальна" повільно просувалася колона каторжан. Пронизлива стужа наскрізь прошивала зношені й липкі від вугільної пороші бушлати до голого тіла, й воно гейби вкривалося пекучою льодяною кіркою; в’язням здавалося, що немає такого тепла на світі, яке могло б їх розігріти, вони скільки мали сил — тупотіли й розмахували руками, так рятуватися від холоду було їм дозволено; конвойні безугавно вигукували, ніби той крик і їх зігрівав: "Шаг влєво, шаг вправо — стрєляю без предупреждєнія!"; собаки теж, певне, мерзли, бо люто гарчали, достоту, як цієї ночі роздратовані пси на околиці Вербіжа...