"Помиляєтесь, мій друже. Народ виступає за державу, він не має наміру її повалити, а зробити кращою, і так буде тривати, поки держава не ототожниться з народом. Чей самі знаєте: без дріжджів немає ні хліба, ні вина".
Коли Олесь вийшов на Каштановий провулок, побачив навпроти будинку пана Геродота тих самих пань Аделю й Ганю, а на радникове подвір’я заходили поодинці мовчазні люди. Олесь подумав, що пан меценас уже вернувся додому, й приквапив кроку — дуже за ним стужився. Та запримітив, що пані чомусь вельми засмучені й сльози втирають.
Були вони цієї миті зовсім інакші, ніж Олесь звик їх бачити, — не смішні, мов балаганні актриси на базарних інтермедіях, а звичайні — достойні й добрі жінки, яких, видно по смутку на їхніх обличчях, діткнулася печаль.
Й запитав їх Олесь, яке лихо трапилося.
"Горе, пане Олесю, горе! — разом заскімлили Ганя й Аделя. — Вчора пастухи знайшли пана радника мертвого в Шепарівському лісі... Щойно поїхали за ним..."
Й немов увірвалася в Олесевих грудях сирцева попруга, що досі туго в’язала силу, терплячість і витривалість у його душі й не давала йому розслаблюватися в найскрутніші хвилини. Й він, осиротілий, заридав, мов дитина.
У сльозах зайшов на своє подвір’я й побачив на підвіконні лише одну жіночу голівку, вирізьблену у вишневому порубі, а на місці подоби білої пані з медовим волоссям лежала зблякла фотографія. З неї дивився на Олеся він сам — вродливий юний гімназист. Взяв до рук фотографію й на зворотному боці прочитав:
"Залишуся завше вашим лицарем. Олесь".
Усе згадав і все зрозумів. Підійшов до воріт, глянув то в один, то в другий бік провулка, однак пані в чорному капелюшку й густій вуалі не побачив. А може, її тут і не було, може, існувала вона лише в його уяві як образ краси, як мрія?..
Реальною була тільки голівка кучерявої брюнетки. Він зняв її з підвіконня й поставив у кімнаті на креденс.
Це все, що в нього залишилося.
Однак вельможна і владна пані Самота не бажала залишати бодай малесенького місця в Олесевій душі для своєї суперниці, яка називається Розрадою.
Того ж дня до хати увійшов листоноша, подав Олесеві телеграму. Й він прочитав:
"Давній сусідо, пробач мені за все... Я вибрався із пекла двадцять дев’ятої воркутинської шахти живим. Під час повстання був поранений. Не запрошую тебе в гості, бо незабаром, я це знаю, переберуся на вічну квартиру за адресою: Краків, Раковецький цвинтар, поле 241. Казьо".
Олесь поклав телеграму на креденс біля Нусиного погруддя й промовив:
"Я двічі переборов смерть. Мушу тепер побороти й самоту".
Дорогий читачу! Я, корінний покутянин, завітав до Міста над Прутом, щоб попрощатися: час–бо мій уже доволі пізній...
Вертаючись з–над ріки, на березі якої не побувати, то і в Місті не бути, я звернув з вулиці Скупневича в тісні провулки Торговицького передмістя, щоб відшукати серед новобудов найзнайомішу й найріднішу мені вуличку Каштанову, в кінці якої аж там, де вона вливається у вулицю Сєнкевича, мала б ще й нині стояти стара обдерта халупа, в якій тоді, коли я вчився у Міській гімназії, мешкала пані Бурмістрова, котра винайшла кімнату сільським хлопцям, які прагнули пізнати світ наук, у тому помешканні я прожив кілька юнацьких літ.
Знав усіх мешканців передмістя якщо не особисто, то хоча б з виду: пожильці цього кварталу віталися, немов у селі, одне з одним при зустрічі, а знайомі на хвильку зупинялися й обмінювалися побажаннями щасливого поводження.
Тут я зазнав перших мук кохання, коли побачив п’ятнадцятилітню золотоволосу Мартусю, тут у вільний час нипав метушливим ринком, бо завше чогось було мені потрібно: то гнота до гасової лампи, то якоїсь деталі до батькового старого ровера, яким я щосуботи їздив до рідної Боднарівки; та найбільше цікавили мене базарні розмови, суперечки покупців з продавцями, дотепи міських заводіяк, мудрування доморослих філософів, вихваляння всезнаючих маклерів і навіть нецензурна лайка перекупок. Все те я вбирав у свою пам’ять, мов губка воду, і знаю нині достеменно: якби не вмів так багато бачити й чути, а ще й підслуховувати, то не написав би навіть одного розділу книги, яку ось пропоную вам, шановні читачі.
На Торговиці було легко заблудитися, що, на мій сором чи то на щастя, трапилося й зі мною: я загубився в міському тлумі й довго не міг вибратися із заплутаної мережі провулків — так я проблукав моєю Торговицею крізь довгі роки, які вкарбували в мою пам’ять чи не всі події, що відбувалися у благословенному Місті, котре з волі історії стало столицею Покуття. Було воно мені до болю впізнаваним, і я, запаморочений згадками про давнє, вибрався нарешті з приміських закамарків до ратуші й опинився в новому для мене світі з чіпкою пам’яттю про світ колишній.
Блукаючи Торговицею, я на якийсь час забув про святе кредо реаліста: не губися у спогадах про славне минуле, намагайся думати про славне сьогодення... Однак я дякую долі за таку забудькуватість, бо якби не вона, то чи нагадав би я тобі, дорогий читачу, про славне і неславне минуле нашого Міста, минуле, про яке треба знати, щоб увійти не лише в нинішній день, а й у прийдешній.
Я вийшов з минулого й опинився на вершині мого рідного Міста, яке вже мені не належить, і написав про своїх ровесників, які зробили для України, що могли, й дорого за свою діяльність заплатили.
У новому Місті живуть і завжди будуть жити й працювати інші люди, яких я не знаю, але які є нашими дітьми і внуками, котрих ми прагнули виховати для України.
Та оскільки і я ще живу й працюю, то й далі хочу пізнавати й розуміти бодай одробину новітнього життя мого Міста — найбільш надійну й незаперечну мою реальність.
2010—2011 рр.
м. Львів