"Виходьте, люди, на мітинг, виженемо вельможного пана президента з насидженого фотеля — того щура з большевицьких підворітень, вбивцю проклятого! Та хіба я вам не казав, але ви десь мали мене, дурного Гаврилка, а Гаврилко знає те, чого ви не можете знати, бо гидуєте парляментом пані Малгосі, куди на політику сходяться наймудріші мужі Міста!"
Зачувши мову Гаврилка, Олесь подумав, що пиячок насправді знає щось таке, чого інші не знають, бо недарма щоразу, вертаючись із Малгосиної забігайлівки, ревно шельмував президента. Полишивши на березі ріки вудку й кріселко, Олесь поквапився додому.
Віддавна знав, що народ ремствує на президента за дешевий розпродаж москалям українських підприємств, а своїм олігархам земних угідь над Дніпром і на південному березі Криму; що Лисичанський нафтопереробний завод уже належить Росії, що на Калуському калійному комбінаті заборонено розмовляти українською мовою, пенсії й зарплати мізерні, ціни ростуть, а товстосуми в Україні плодяться, мов кролі, — розпродує президент державу поки що в роздріб, та незабаром почне торгувати Україною гуртом... Гомоніли про це люди між собою й розводили руками; Олесь пригадував застережливі міркування учителя Томащука й заспокоював себе вірою, що згодом усе владнається, й іншого президента виберуть — але ж про яке вбивство горланить Гаврилко?
Допавши до Каштанового провулка, Олесь навіть не зайшов на своє подвір’я; люди вибігали з торговицьких закамарків, гурмами йшли до ратуші, квапилися, й нікого було на розмову зупинити. На свій подив, побачив на середині дороги всезнаючих пань, які давно вже не з’являлися на людях і пліткували по телефону; підійшов до них і запитав, що таке трапилося в Місті, що народ ураз збунтувався. Й відказала пані Аделя:
"Революція, прошу пана. Повстання. Скинемо нарешті паршивця, який москалям запродався. О–о, тепер йому буде капець!"
"Але ж він недоторканний..." — засумнівалася панна Ганя, й скруха затінила її обличчя.
"Дурниці говорите, — авторитетно мовила пані Аделя. — Він ту недоторканність втратить, як дівка цноту, — і навіть незчується!.. А–а, ви ж, пане Олесю, не знаєте, що сталося. Отже: того київського журналіста, забула–м його фамілію, який нападав у газетах на президента, знайшли повішеного в Голосіївському лісі... Кажуть, убивці це вчинили за наказом самого..."
"Он яку владу маємо, — зітхнула панна Ганя. — А ви кажете..."
"То ви кажете, а не я", — пирснула пані Аделя.
Пані засперечалися, Олесь не став їх слухати й подався за людьми, що бігли до ратуші на поклик Гаврилка, який політично викшталтувався в парляменті пані Малгосі й тепер очолив бунт.
Центр Міста вирував, лопотіли прапори, люд виходив на Ринкову площу з транспарантами: "Геть президентавбивцю!", "Комуністів під трибунал!", "Не дозволимо грабувати Україну!" І всі скандували складений кимось вірш: "разом нас багато, нас не подолати!"
Молоді демонстранти погрозливо вимахували кулаками, а з ратушевого балкона промовляв комбатант УПА у мазепинці й зеленому кітелі із срібними альтембасами, закликаючи вимагати у влади призначення дострокових президентських виборів.
Народ вигукував "Ганьба!" і "Слава!", аж поки не втомився; люди поволі заспокоювалися, їх збиралося щораз то більше, і врешті залунали над Містом пісні. Войовничий запал мінявся празнешним настроєм, протестний мітинг перетворювався на патріотичну фієсту, і в Олеся склалося враження, що народ, випустивши бунтарську енергію, цим удовольнився й заздалегідь набрав вигляду переможця.
І коли народний гнів зовсім розтав і була складена й дружно проголосована супліка до уряду з вимогою відставки президента, а переможці вже танцювали під троїсту музику коломийок на вуличному бруку, з п’ятачка Старого ринку, обступленого новобудовами, вийшла процесія старих більшовиків — горбатих, кульгавих і лютих; над колоною з півсотні чоловік майорів червоний прапор, а попереду йшли найсміливіші військові відставники з медалями й орденами на грудях; вони тримали на тичках дерев’яні болванки із зображеннями совєтських вождів — Леніна, Сталіна, Молотова, Калініна, Берії й Кагановича — і завзято вигукували: "Хай живе комунізм!", "Геть бандерівщину!", "Дайош Совєтський Союз!", "Пролетарі всього світу, єднайтеся!"
Сторопілий Олесь упізнав дерев’яні потвори, яких колись для помсти вирізьблював із лісових коряг; лідер протестного мітингу Гаврилко теж упізнав свій товар, за виручку якого на Торговицькому ринку три дні пиячив у Малгосі, й ще раз загорланив, зазиваючи тепер людей до бою з комуняками.
Кинулися на совєтських недобитків дужі хлопці, порвали прапор, древко поламали; Гаврилко видирав з рук заюшених піною большевиків коряжні подоби, гатив ними об дорожній брук, й вони, струхлявілі, розсипалися на тріски, а коли нефортунні демонстранти порозбігалися, втямивши, що з розгніваним парубоцтвом жартувати не варто, Гаврилко позбирав те патиччя, поніс на майданчик Старого Ринку й підпалив. Сидів за ватрою, поки не догоріло останнє поліно, боячись, щоб хтось із відставників не врятував з вогню бодай одну потвору...
Олесь вишився з натовпу й подався додому, думаючи по дорозі про Гаврилка: не можна завчасно погано оцінювати людину, навіть якщо вона трохи інакша, ніж інші...
Біля фотосалону Кіблєра стояв, спершись на гнуту паличку, колишній директор Міської гімназії, нинішній учитель–україніст у Першій школі пан Томащук. Він з цікавістю спостерігав за веремією, що відбувалася в центрі Міста, і з його обличчя світилися, з ледь помітною іронією, вдоволення і спокій. Побачивши Олеся, зупинив його.
"Що це ви такі стурбовані, пане Шамрай? Адже все відбувається зовсім природно: наше суспільство перебуває в стані ферменту..."
"Я згадав нині ваші слова, пане вчителю, — відказав Олесь, — вимовлені вами в перший день нашої Незалежності: най би ця ейфорія швидше пригасла... Я тоді мовчки обурився на вас, а нині бачу: ви мали рацію. Ми раділи, вимахували прапорами, співали повстанських пісень, а Україну розкрадали Ферлеї. Й ось маємо прикрі наслідки... Але й не це мене найбільше турбує: держава молода й згодом наведе в себе лад. Страшно мені, що народ виступає проти власної держави..."