— Здрастуйте, Асель!
— Здрастуйте! — відповіла вона стиха.
Я хотів допомогти їй сісти в кабіну, а вона повернулася й повільно попрямувала вздовж дороги. Значить, не хоче сідати. Я зрушив машину, відчинив дверці і так само повільно поїхав поряд з нею. Так ми й рухалися вперед. Вона обочиною, а я за рулем. Мовчали. Про що говорити? Потім-таки вона спитала:
— Ви, вчора приїздили на ферму?
— Приїздив, а що?
— Так просто. Не треба приїздити туди.
— Я хотів вас бачити. Вона нічого не сказала.
А у мене на думці те прокляте сватання. Дізнатися хочу, що й як. Спитати — язик не повертається. Боюся. Відповіді її боюсь.
Асель глянула на мене.
— Це правда?
Вона кивнула головою. У мене руль аж застрибав у руках.
— Коли ш. весілля?
— Скоро, — тихо відповіла вона.
Я мало не рвонув був на машині світ за очі. Та замість швидкості зчеплення виключив. Мотор як зареве на холостих обертах — Асель убік відскочила. Я навіть і не попросив пробачити мені. Не до цього було.
— Значить, ми більше не побачимося? — кажу.
— Не знаю. Краще не бачитись.
— А я, я все одно... як собі хочете, шукатиму вас!
І знову ми замовкли. Можливо, думали про одне й те я;, а між нами ніби стіна стояла і не дозволяла мені підійти до неї, а їй сісти в мою кабіну.
— Асель! — сказав я. — Не упикайте мене. Я ні в чому не стану вам на заваді. Дивитимуся на вас здалека. Обіцяєте?
— Не знаю, можливо...
— Сідайте, Асель.
— Ні. їдьте собі. Аїл уясе близько.
Після цього ми ще зустрічалися па дорозі, кожного разу мовби ненароком. І знову: вона йде обочиною, а я сиджу в кабіні. Прикро, та що вдієш.
Про жениха я не питав. Незручно, та й не хотілось. Але з її слів я зрозумів, що вона його мало знала. Він доводився якимсь родичем матері, жив у далекому лісгоспі, в горах. їхні сім'ї здавна вели, якщо можна так сказати, обмін дівчатами, родичалися між собою з покоління в покоління. Батьки Аселі не припускали й думки віддати її кудись на сторону. Про мене й мови не могло бути. Хто я? Якийсь зайшлий, безрідний шоферюга. Та я й сам не насмів би заїкнутись*.
Асель у ті дні була небалакуча. Все думала про щось. Але я ні на що не надіявся. Долю її вирішено, зустрічатися було марно. Проте ми, як діти, старалися не говорити про це і зустрічалися, бо не могли не зустрічатись. Нам обом здавалося, що ми одне без одного не можемо жити.
Так минуло днів з п'ять. Того ранку я був на автобазі, готувався в рейс. І раптом викликають до диспетчерської.
— Можеш радіти! — весело зустріла мене Кадіча.— Тебе переводять на трасу Сіньцзян.
Я аж остовпів. Останні дні я жив так, немов завжди їздитиму в колгосп. Рейси до Китаю багатоденні, хто знає, коли зможу вирватись до Аселі. Зникнути раптово, навіть не попередивши її?
— Та ти, здається, не радий? — зауважила Кадіча.
— А як же колгосп? — захвилювався я.— Роботу там ще не скінчено.
Кадіча здивовано знизала плечима:
— Ти ж раніше сам не хотів. Я озлився:
— Мало що було раніше.
Сів на стілець, сиджу, не знаю, що робити.
Прибіг Джантай. Виявляється, замість мене його посилають до колгоспу. Я насторожився. Джантай, мабуть, відмовиться, бо ж заробітку на степових дорогах менше. Але він взяв путівку та ще й сказав:
— Куди пошлеш, Кадіче, хоч на край світу! В аїлі якраз баранці достигають, може, прихопити?
А потім побачив мене:
— Пробач, я, здається, заважаю!
— Іди геть звідси!..— прошипів я, не підводячи голови.
— Ну, чого ж ти, Ільясе, сидиш? — доторкнулася до мого плеча Кадіча.
— Я мушу поїхати до колгоспу, пошли мене, Кадіче! — попросив я.
— Та чи ти при своєму розумі? Не можу я, наряду нема! — сказала вона і занепокоєно глянула мені у вічі.— Чого це ти так-розохотився туди їздити?
Я нічого не відповів. Мовчки вийшов, пішов у гараж. Дя^антай проскочив повз мене на своїй машині, хитро підморгнув, мала не зачепив крилом.
Я довго копався, гаяв час, та виходу не було. Поїхав на вантажну станцію. Там черга невелика.
Товариші кликали мене покурити, та я навіть з кабіни не виліз. Заплі°ЩУ очі і уявляю собі, як даремно чекає Асель, на дорозі. День чекатиме, два, три... Що ж вона подумає про мене?
А черга наближалася. Вже почали навантажувати машину, ща стояла попереду моєї. 3а хвилину й мені ставати під кран. "Прости мене, Асель! — подумав я.— Пробач, тополенько моя степова! — І раптом майнула думка: — Та я ївстиг би сказати їй і повернутись. От велика біда — вийду в рейс на кілька годин пізніша Поясню потім начальникові автобази, зрозуміє, мабуть, а ні — полає. Ну, догану оголосить... Не можу я! Поїду!"
Я завів мотор, щоб податися назад, але машини позаду стояли впритул. Тим часом навантажена машина відійшла, черга була моя.
— Ставай! Ей, Ільясе! — крикнув крановщик.
Кран заніс надо мною стрілу. Кінець всьому! З експортним вантажем нікуди не дінешся. Як же я раніше не зміркував цього? Підійшов відправник з документами. Я глянув у заднє віконце: в кузов, погойдуючись, опускався контейнер. Він все наближався й наближався.
І враз я крикнув:
— Стережися!
Рвонув з місця з-під контейнера машину, мотор був у мене не виключений. Позаду знявся крик, залунали свист, лайка...
А я гнав машину мимо складів, штабелів дощок і куп вугілля. Я наче приріс до баранки. Земля заметалася, і машину, й мене кидало з боку в бік. Та нам не звикати...
Незабаром я наздогнав Джантая. Він виглянув з кабіни й очманіло витріщив очі: пізнав мене. І бачить же, що поспішаю, Значить, треба пропустити, так ні, не дає проїхати. Вирулив я на обочину, почав обганяти прямо полем. Джантай теж припустив машину, не дає вибратися на дорогу. Так ми й мчали: він дорогою, я полем. Пригнулися до баранок, поглядаємо скоса один на одного, мов звірі, лаємось.
— Куди ти? Чого? — кричить він мені.
Я йому кулаком погрозив. Все ж машина була у мене порожня. Обігнав, помчав далі.
Асель я не зустрів. Приїхав до аїлу, аж задихався, немов пішки прибіг, ледве дух перевів. Ні в дворі у них, ні на вулиці нікого не видно. Тільки кінь осідланий стоїть біля конов'язі. Що робити? Вирішив ждати, думаю собі, побачить машину, вийде на вулицю. Поліз я в мотор, начебто лагоджу щось, а сам весь час поглядаю на хвіртку. Довго ждати не довелося; відчиняється хвіртка, і виходить її мати та якийсь дід з чорною бородою, гладкий такий, два ватних халати на пьому: спідній плюшевий, верхній вельветовий. В руці камча 1 хороша. Упарився, червоний, видно, щойно чай пив. Підійшли вопи до конов'язі. Мати Аселі шанобливо притримала стремено, допомогла старому вилізти на сідло.