1 Дувал — глинобитна огорожа.
Зачепиш, мовляв, куди там тобі! Відставила отак ногу в чобітку, а сама волосся приколює, шпильки в зубах держить, посміхається. Дрібні сріблясті бризки падають їй на голову. Хлопці регочуть, під'юджують парубчака на кабіні:
— Дай їй по кузову!
— Торорохни!
— Стережися, Кадіче!
Але парубчак не насмілювався облити її, тільки грався струменем довкола Кадічі. Я б на його місці обдав її водою від голови до ніг, і, мабуть, Кадіча не сказала б мені й слова, посміялась би, та й годі. Я завжди помічав, що до мене вона ставилася не так, як до інших, робилася податливішою, трохи капризною. Любила, коли я, заграючи, гладив її по голові. Мені подобалося, що вона завжди сперечалася, лаялась зі мною, але швидко здавалася, навіть коли я був неправий. Іноді водив її до кіно, проводжав: мені було по дорозі до гуртояштку. В диспетчерську до неї заходив запросто в кімнату, а іншим вона дозволяла звертатись тільки у віконце.
Та зараз мені було не до неї. Нехай собі пустують.
Кадіча заколола останню шпильку.
— Ну, годі, погралися! — наказала вона.
— Слухаю, товаришу диспетчер! — парубчак на кабіні козирнув. Його з реготом стягли звідти.
А вона попрямувала до нас у гараж. Зупинилася біля машини Дя^антая, здається, шукала когось. Мене вона не одразу помітила, бо я був за сіткою, що поділяла гараж на відсіки. Джантай виглянув з ями, промовив підлесливо:
— Здрастуй, красуне!
— А, Джантай...
Він жадібно дивився на її ноги. Вона невдоволено знизала плечем.
— Ну, чого баньки вирячив? — і злегенька ткнула його носком чобітка в підборіддя.
Інший би, напевно, образився, а цей ні. Аяс просяяв, ніби його —поцілували, і нирнув у яму. Кадіча побачила мене:
— Добре відпочиваєш, Ільясе?
— Як на перині!
Вона притулилася лицем до сітки, пильно подивилась і стиха вказала:
— Зайди в диспетчерську.
— Гаразд.
Кадіча пішла. Я підвівся і вже зібрався був іти, як Джантай знову висунувся з ями.
— Гарна баба! — підморгнув він.
— Та не про тебе! — відрізав я.
Я думав, що він озлиться і полізе битись. Я не любитель бійок, але з Джантаєм зчепився б: так тяжко було на душі, що просто не знав, куди подітись.
Проте Джантай навіть не образився.
— Нічого! — промурмотів він. — Пояшвемо — побачим...
В диспетчерській нікого не було. Що за біс? Куди вона поділась? Я обернувся і прямо грудьми зіткнувся з Кадічею. Вона стояла, притулившись спиною до дверей, відкинувши голову. Очі в неї блищали з-під вій. Гаряче дихання обпалило мені лице. Я не стримав себе, потягся до неї, але одразу ж відступив назад. Як не дивно, мені здалося в ту мить, що я зраджую Асель.
— Чого кликала? — невдоволено спитав я. Кадіча все ще мовчки дивилася на мене.
— Ну?.. — повторив я, втрачаючи терпіння.
— Чогось ти не дуя^е привітний, — сказала вона ображено. — Чи не впала якась в око?..
Я розгубився. Чому вона дорікає мені? І звідки дізналася? В цей час віконце розчинилось. З'явилася голова Джантая. Посмішка блукала на його обличчі.
— Прошу, товаришу диспетчер! — ехидненько мовив він спроквола, подаючи Кадічі якийсь папірець.
Вона сердито глянула на нього. З досадою кинула мені у вічі:
— А путівку за тебе хто одержуватиме? Окремого запрошення чекаєш?
Відсторонивши мене рукою, Кадіча швидко пішла до столу.
— На! — подала мені путівку.
Я взяв. Путівка була до того самого колгоспу. Серце аж похололо: їхати туди, знаючи, що Асель... Та й взагалі, чого це саме мене більше за всіх ганяють по колгоспах?
Я скипів.
— Знову в колгосп? Знов гній та цеглу возити? Не поїду! — шпурнув я путівку на стіл. — Досить, полазив по грязюці, нехай ще інші помотаються!..
— Не кричи! Наряд у тебе на тиждень! А як треба буде, ще додадуть, — розсердилася Кадіча.
Тоді я спокійно сказав:
— Не поїду!
І, як завжди, Кадіча несподівано здалася:
— Ну, гаразд. Я поговорю з начальством. Вона взяла зі столу путівку.
"Значить, не поїду, — подумав я, — і ніколи не побачуся з Аселлю". Мені стало ще гірше. Я ясно зрозумів, що каятимуся все життя. Що буде, те й буде — поїду!..
— Гаразд, давай сюди! — вихопив я путівку. Джантай пирснув у віконці:
— Передай привіт моїй бабусі!
Я нічого пе сказав. У морду б йому заїхати!.. Хряснув дверима, пішов до гуртожитку.
* * *
На другий день я очі видивив на дорозі. Де вона? Чи покажеться її тоненька, мов тополенька, фігурка? Тополенька моя в червоній косинці! Тополенька степова! Нехай у гумових чоботях, в піджаку батьковому. Пусте. Я ж бачив, яка вона!
Зворушила Асель моє серце, збудоражнла всю душу!
їду, видивляюся на всі боки, ні, не видно ніде. Доїхав до аїлу, ось і її двір, загальмував трохи машину. Може, дома? Та як я її викличу, що скажу? Ех! Не судилося мені, мабуть, побачитися З нею. Газонув розвантажуватись. Розвантажую машину, а в душі все ще жевріє надія: а може й зустріну, коли повертатимусь. Та й їдучи назад, не зустрів. Тоді я завернув на ферму. Ферма у них на одшибі, далеко від аїлу. Питаю в однієї дівчини. Нема її, каже, не виходила на роботу. "Значить, навмисно не вийшла, щоб не зустрітися по дорозі зі мною", — подумав я і дуже засмутився. Сумний повернувся на автобазу.
На другий день знову в дорогу. їду і вже не мрію побачити. Справді, навіщо я їй, нащо турбувати дівчину, коли вона засватана? Однак не віриться мені, що все так у нас і скінчиться, адя^е в аїлах досі ще сватають дівчат і видають заміж без їхньої згоди. Скільки разів я читав про це в газетах. А що з того? Після бійки шаблею махають, видадуть заміж, назад не повернешся, життя поламане... Ось які думки непокоїли мене...
Весна о тій порі була в повному розквіті. Земля в передгір'ї палахкотіла тюльпанами. Змалку я люблю ці квіти. Нарвати б цілу купу і принести їй. Та спробуй знайди її...
І раптом дивлюся й очам не вірю — Асель! Сидить осторонь на валуні, на тому самому місці, де минулого разу застрягла моя машина. Немов чекає когось. Я до неї! Вона злякано встала з каменя, розгубилася, косинку зірвала з голови, затиснула в руці. Асель була цього разу в гарному платті, в туфельках. Отака далечінь, а вона на каблучках. Загальмував я скоріше, а у самого серце до горла підпирає.