— Відкладемо, не спішна справа... — озвалася Асель. Втерла очі, підійшла до мене. — Ти, Ільясе, зараз не думай про це. Все буде добре. Про себе краще подумай. Дивний ти якийсь став. Не пізнаю я тебе, Ільясе...
— Ну, гаразд! — перебив я її, роздратований тим, що легкодухість виявив. — Стомився, спати хочу.
Через день, повертаючись назад, я зустрів Алібека по той бік перевалу. Він їхав з причепом. Долон подолали.
Побачивши мене, Алібек вискочив на ходу з кабіни, замахав рукою. Я зменшив швидкість. Алібек стояв на дорозі радісний, торжествуючий.
— Привіт, Ільясе! Виходь, покуримо, — крикнув він.
Я загальмував. У кабіні Алібека за рулем сидів молоденький парубчак, другий шофер. На колеса машини були джгутами намотані ланцюги. Причеп був на пневматичних гальмах. Це я одразу помітив. Але не зупинився, ні. Вдалося тобі — добре! А мене не чіпай.
— Стій, стій! — побіг за мною Алібек. — Діло е, зупинися, Ільясе! Ах ти шайтан, чого ж ти?.. Ну, гаразд...
Я розганяв машину. Кричи не кричи. Ніякого у нас з тобою діла нема. Моє діло давно погоріло. Не гаразд я повівся, втратив в Алібеку найкращого друга. Адже він був правий, правий в усьому, тепер-то я його розумію. Але тоді не міг простити, що він так просто й швидко, аж прикро мені стало, домігся того, що змусило мене так нервуватися, коштувало мені такого напруження й зусиль.
Алібек завжди був вдумливою, серйозною людиною. Він ніколи не пішов би на перевал партизаном, як я. І правильно зробив, що вів машину з напарником. Вони могли мінятися в дорозі за рулем і брати перевал з свіжими силами. На перевалі вирішують мотор, воля і руки людини. До того я" у Алібека з напарником майже вдвічі скорочувався час пробігу. Все це він урахував, приладнав діючі гальма до причепа від компресора машини. Не забув про звичайні ланцюги, обмотавши ними ведучі колеса. Загалом він почав бій з перевалом як слід озброївшись, а не брав на ура.
Слідом за Алібеком почали водити машини з причепом й інші шофери. Адже в усякій справі головне — почати. Тим часом машин побільшало, надіслали допомогу з сусідньої автобази. Півтора тижня вдень і вночі гудів Тянь-Шаньський тракт під колесами. Словом, хоч як важко було, а прохання китайських робітників наші виконали в строк, не підвели. Я теж працював...
Про це я тепер спокійно розповідаю, коли минуло вже стільки років і все вщухло, а в ті гарячі дні не втримався я в сідлі. Не так повернув коня свого життя...
Та розкажу далі все по порядку.
Я приїхав на автобазу після зустрічі з Алібеком уже смерком. Пішов до гуртожитку, але по дорозі знову завернув у чайну. Всі. ці дні у мене було нестримне, нелюдське бажання напитися до нестями, щоб забути геть усе, заснути мертвецьким сном. Я випив багато, але горілка майже не впливала на мене. Вийшов я з чайної ще більш роздратований і засмучений. Побрів серед ночі містом і, вже не задумуючись, звернув на Берегову вулицю, до Кадічі.
Отак і пішло. Заметався я поміж двох вогнів. Удень на роботі, за рулем, а вечорами одразу йшов до Кадічі. З нею було зручніше, спокійніше, я мовби ховався від себе, від людей, від правди. Мені здавалося, що тільки Кадіча розуміє мене і любить. З дому я старався якомога швидше поїхати. Асель, рідна моя Асель! Коли б вона знала, що своєю довірливістю, чистотою душевною вона гнала мене з дому. Я не міг обманювати, знати, що не гідний її, не заслуговую всього того, що вона для мене робила. Кілька разів приїжджав додому напідпитку. І вона навіть не попрікнула. Досі не можу зрозуміти, що це було: жалість, безволля чи, навпаки, витримка, віра в людину? Так, звичайно, вона ждала, вона вірила, що я візьму себе в руки, сам подолаю себе і стану таким, яким був раніше. Та краще б вона лаяла, примусила чесно викласти всю правду. Можливо, Асель і зажадала б від мене цього, якби знала, що мене мучили не тільки неприємності по роботі. Вона не уявляла собі, що творилося зі мною в ці дні. А я жалів її, все відкладав розмову на завтра, на другий раз, та так і не встиг зробити того, що повинен був виконати заради неї, заради нашого кохання, заради нашої сім'ї...
В останній раз Асель зустріла мене радісна, жвава. Вона розрум'янилася, очі у неї блищали. Вона потягла мене, як був у кожушку й чоботях, прямо в кімнату.
— Дивись, Ільясе! Самат уже стоїть на ногах!
— Та ну! Де він?
— А онде — під столом!
— Так він же повзає на підлозі.
— ЗаРаз побачиш! Ану, синочку, покажи татові, як ти стоїшГ Ну йди, йди, Самате!
Самат якимсь чином зрозумів, чого від нього хочуть. Він весело зашкутильгав рачки, виліз з-під столу і, тримаючись за ліжко, насилу випростався. Він постояв, мужньо усміхаючись, похитуючись на м'яких ноженятах, і з тією ж мужньою усмішкою гепнув на підлогу. Я підскочив, згріб його на оберемок і пригорнув до себе, вдихаючи ніжний, молочний запах дитини. Який він був рідний, цей запах, такий же рідний, як Асель.
— Ти його задушиш, Ільясе, обережніше! — Асель взяла сина.— Ну, що скажеш? Роздягайся. Скоро він стане зовсім великий, тоді й мама почне працювати. Все влагодиться, все буде гаразд, чи не так, синку, га? А ти...— Асель глянула на мене усмішливим і сумовитим поглядом. Я сів на стілець. Я зрозумів, що в це коротке слово вона вклала все, що хотіла сказати, все те, що Зібралося в неї на душі за ці дні. Це були і прохання, і докір, і надія. Я повинен був зараз же розповісти їй усе або негайно поїхати з дому. Краще вже поїхати. Вона дуже щаслива і нічого не підозрює. Я встав зі стільця.
— Ну, я поїду.
— Куди ж ти? — стрепенулася Асель. — Ти й сьогодні не залишишся? Чаю хоч випий.
— Не можу. Треба мені, — пробурмотів я. — Сама знаєш, робота зараз така...
Ні, не робота гнала мене з дому. Я мав лише ранком виїхати в рейс.
В кабіні я важко плюхнув на сидіння і застогнав з горя, довго порпався, не потрапляючи ключем в запалювання. Потім вирулив на дорогу і їхав, поки не зникли позаду вогні у вікнах. В ущелині, одразу ЯЇ за мостом, звернув на обочину, загнав машину в кущі, погасив фари. Тут я вирішив переночувати. Дістав цигарки. В коробці був єдиний сірник. Він на мить спалахнув і погас. Я шпурнув коробку разом з цигарками за віконце, напнув на голову кожушок і, підібгавши ноги, скарлючився на сидінні.