Тополенька моя в червоній косинці

Страница 12 из 26

Чингиз Айтматов

Я завів мотор. Машина з тяжким ревом рушила вгору. Зціпивши зуби, без перепочинку брав серпантини петлю за нетлею, одну За одною. Скінчилися серпантини. Тепер крутий спуск, рівна, положиста дорога до заворота в напрямку дорожньої ділянки і далі останній приступ перевалу. Насилу з'їхав униз. По прямій дорозі, що тягнеться кілометрів з чотири, розігнав машину і з ходу погнав на підйом. Пішов, пішов угору, ще... Розгону вистачило ненадовго. Машина почала загрозливо уповільнювати рух, перемкнув швидкість на другу, потім на першу. Відкинувся на спину, вчепився в баранку. В просвіті хмар бризнули зірки у вічі — ані З місця, далі не бере. Колеса забуксували, повернули вбік, я придавив акселератор до самого дна.

— Ну, ще! Ну, ще трохи! Держися! — закричав я не своїм голосом.

Мотор, замість протяжного стогону, почав дзвінко двигтіти й зірвався, дав перебій, затих. Машина повільно поповзла вниз. І гальма не допомагали. Вона скочувалася з гори під вагою причепа і нарешті враз зупинилася, вдарившись об скелю. Все стихло. Я штовхнув дверці, виглянув з кабіни. Так і є! От прокляття! Причеп завалився в кювет. Тепер ніякими силами його не витягти. В нестямі я знову завів мотор, рвонув уперед. Шалено закрутилися колеса, машина піднатужилася, напружилась усім корпусом, але навіть не зрушила з місця. Я виплигнув на дорогу, підбіг до причепа. Його колеса глибоко зав'язли в кюветі. Що його робити? Нічого не тямлячи, в дикій несамовитій злобі кинувся я до причепа, почав руками й усім тілом штовхати колеса. Потім підліз під кузов плечем, загарчав, як звірюка, напружився, аж біль у голові засвербів, намагаючись зсунути причеп на дорогу, та — куди там. Знесилившись, упав ницьма на дорогу і, загрібаючи під себе грязюку із снігом, заплакав з досади. Потім підвівся, похитуючись, підійшов до машини і сів на підніжку.

Здалека долинуло гудіння мотора. Два вогники спускалися лід уклон до положистої дороги. Не знаю, хто він був, цей шофер, куди й чого гнала його доля серед ночі, але я злякався, ніби вогні ці мали настигнути й піймати мене. Мов злодій, метнувся я до зчеплення, скинув на землю зчіпну сережку, скочив у кабіну і помчав угору по дорозі, покинувши в кюветі причеп.

Незрозумілий, моторошний страх переслідував мене. Весь час здавалося, що причеп женеться за мною слідом, от-от настигне. Я мчав страшенно швидко і не розбився, мабуть, тільки тому, що напам'ять знав дорогу.

Перед світанком прибув на перевалочну базу. Нестямно, мов божевільний, закалатав кулаками в двері. Двері розчинилися; не дивлячись на Асель, зайшов у дім як був — весь у грязюці від голови до ніг. Важко дихаючи, сів на щось вологе. Це була купа випраної білизни на табуреті. Поліз в кишеню по цигарки. Під руку потрапили ключі від запалювання. Сердито шпурнув їх геть, понурив голову і застиг, розбитий, брудний, заціпенілий. Боса Асель коло столу переступала з ноги на ногу. А що я міг сказати їй? Асель підняла з підлоги ключі, поклала на стіл.

— Умиєшся? Я води нагріла звечора, — стиха сказала вона. Я повільно підвів голову. Змерзла Асель стояла передо мною

в самій сорочці, притиснувши до грудей тонкі руки. її злякані очі дивилися на мене з тривогою і співчуттям.

— Причеп завалив на перевалі,— мовив я чужим, безбарвним голосом.

— Який причеп? — не зрозуміла вона.

— Залізний, зелений, 02-38! Чи не все одно який! — роздратовано крикнув я. — Украв я його, розумієш? Украв!

Асель стиха охнула, присіла на ліжко:

— А навіщо?

— Що навіщо? — мене злила її нетямовитість. — 3 причепом хотів пробитися через перевал. Ясно? Довести задумав своє... От і погорів...

Я знов уткнувся в долоні. Якийсь час ми обоє мовчали. Раптом Асель рішуче встала, почала одягатись.

— Чого ж ти сидиш? — суворо сказала вона.

— А що робити? — пробурмотів я.

— Повертайся на автобазу.

— Як! Без причепа?

— Там усе поясниш.

— Та ти що! — спалахнув я і забігав по кімнаті. — 3 якими очима притягну я туди причеп? Пробачте, мовляв, простіть, по-1 милився! На пузі повзати, благати? Не буду! Нехай що хочуть роблять. Чхати я хотів!

Від мого крику в ліжку прокинувся синаш. Він заплакав. Асель взяла його на руки, він заревів ще дужче.

— Боягуз ти! — раптом тихо, але твердо сказала Асель.

— Що-о? — не тямлячи себе, я кинувся до неї з кулаками, замахнувся, але не насмів ударити. Мене спинили її приголомшені, широко розкриті очі. Я побачив у її зіницях своє страшне, перекривлене від злоби обличчя.

Брутально відштовхнув її вбік, ступив до порога й вийшов, гучно хряснувши дверима.

Надворі вже було видно. У денному світлі все вчорашнє уявилося мені ще чорнішим, жалюгіднішим, непоправним. Поки що вихід бачив один: відвезти на місце бодай той вантаж, що був на машині. А далі не знаю...

На зворотній дорозі додому не заїжджав. Не тому, що посварився з Аселлю. Нікому не хотів показуватися на очі, нікого не хотів бачити. Не знаю, як іншим, а мені в таких випадках краще побути на самоті, не люблю показувати людям своє горе. Кому воно потрібне? Перетерпи, якщо можеш, поки не перегорить усе...

Переночував по дорозі в будинку для приїжджих. Снилося мені, начебто шукаю причепа на перевалі. Не сон, а просто кошмар. Сліди бачу, а причепа нема. Мечуся, питаю, куди подівся причеп, хто його погнав?..

А його й справді не було на тому злощасному місці, коли я повертався. Потім уже дізнався: виявилось, що Алібек притяг причеп на автобазу.

Слідом за причепом повернувся ранком і я. Змарнів за ці дні, гляну в дзеркальце над кабіною і не пізнаю себе.

На автобазі, як завжди, йшло звичайне життя, і тільки я, мов нетутешній, невпевнено під'їхав до воріт, тихо проїхав у двір, зупинився далі від гаража, в далекому кутку. З кабіни вийшов не одразу. Повів очима туди й сюди. Люди покидали роботу, дивляться на мене. Ех, розвернутися б зараз та й заїхати світ за очі. Та діватися нікуди було, довелося вийти з кабіни. Зібрав усі сили в собі і пішов через двір до диспетчерської. Намагався здаватись спокійним, але насправді йду, як людина, що завинила, перед строєм, знаю, що всі проводжають мене хмурними поглядами. Ніхто не гукнув мене, ніхто не поздоровкався. Та й я па їхньому місці зробив би, мабуть, те саме.