Поставивши машину в гаралс, я довго ще порався коло неї.
В душі у мене все було натягнуте до краю. Я думав тільки про одно: вирушити з причепом на перевал. Я мусив зробити це хоч би там що. Але хто дасть мені причеп?
З такими думками я брів по двору. Було вже пізно. Тільки в диспетчерській світилося вікно. Я зупинився: диспетчер! Диспетчер моясе все влаштувати! Сьогодні чергувала, здається, Кадіча. Тим краще. Вона не відмовить, не повинна відмовити. Та коли вже на те пішло, не злочин же якийсь я збираюся вчинити, навпаки, вона лише допоможе мені зробити корисне, потрібне для всіх.
Підійшовши до диспетчерської, я піймав себе на думці, що давно вже не заходив у ці двері, як бувало, а звертався у віконце. Я завагався. Двері відчинилися. Па порозі стояла Кадіча.
— Я до тебе, Кадіче! Добре, що застав.
— А я вже йду.
— Ну, ходімо, проведу додому.
Кадіча здивовано звела брови, недовірливо подивилася на мене, потім усміхнулась:
— Ходім.
Ми вийшли з прохідної. На вулиці було темно. З озера долинали шумливі сплески, дув холодний вітер. Кадіча взяла мене під руку, пригорнулася, ховаючись од вітру.
— Холодно? — спитав я.
— З тобою не змерзну! — відбулася жартом вона.
Ще хвилину тому я страшенно хвилювався, а зараз чомусь заспокоївся.
— Завтра ти, Кадіче, коли чергуєш?
— В другу зміну. А що?
— Діло у мене є, дуже важливе. Від тебе все залежить... Спершу вона й слухати не хотіла, але я далі переконував її.
Зупинилися коло ліхтаря на розі.
— Ох, Ільясе! — мовила Кадіча, стурбовано заглядаючи мені у вічі. — Дарма ти це затіваєш!
Та я вже зрозумів, що вона зробить те, про що прошу. Я взяв її за руку:
— Ти вір мені! Все буде гаразд. Ну, домовилися? Вона зітхнула:
— Та що з тобою робити! — і кивнула головою. Я мимохіть обійняв її за плечі.
— Тобі б, Кадіче, джигітом народитись! Ну, до завтра! —міцно потиснув їй руку.— До вечора приготуй всі папери, зрозуміла?
— Не поспішай! — промовила вона, не випускаючи моєї руки. Потім несподівано повернулася. — Ну, йди... Ти сьогодні в гуртожиток?
— Атож, Кадіче!
— На добраніч!
На другий день у нас був техогляд. Люди на автобазі нерву-валися: завжди ці інспектори з'являються невчасно, завжди чіпляються до всього і складають акти. Скільки з ними мороки, скільки клопоту. Та їм було до цього байдуя;е.
За свою машину я був спокійний, проте тримався далі, вдаючи, що зайнятий ремонтом. Треба було відтягти час, поки заступить чергувати Кадіча. Ніхто не заговорював до мене, не нагадував про вчорашнє. Я знав, що людям не до мене; всі поспішали швидше пройти техогляд і вирушити в рейс, надолуяшти прогаяний час. І все ж образа в душі не вщухала.
Техогляд я пройшов у другій половині дня. Інспектори пішли. Стало тихо, безлюдно. Далеченько в дворі під відкритим небом стояли причепи. їх використовували інколи для внутрішніх перевозок по дорогах рівнин. Я облюбував собі один — звичайний візок, кузов на чотирьох колесах. От і вся мудрація. А скільки довелося похвилюватись... Тоді я ще не знав, що мене чекає, спокійно пішов у гуртожиток, треба було ситиіше пообідати та й подрімати з годину, дорога ж мала бути важка. Але я так і не зміг заснути, ворочався з боку на бік. А коли почало смеркати, вернувся на автобазу.
Кадіча була вже тут. Все готове. Я взяв путівку і поквапився до гаража. "Ну, тепер дерягіться!" Розвернув машину, підвів до причепа, перевів мотор на малі оберти, вийшов, оглядівся кругом. Нікого нема. Чути тільки стукотіння верстатів у ремонтній майстерні та шум прибою на озері. Небо начебто чисте, але зірок ще не видно. Поряд тихо постукує мотор, і серце у мене постукує. Хотів закурити, та одразу ж кинув геть цигарку: потім.
Біля воріт мене зупинив вахтер:
— Стій, куди?
— Вантажитися, аксакале, — сказав я, намагаючись бути байдужим. — Ось пропуск на виїзд.
Старий уткнувся в папірець, ніяк не розбере при світлі ліхтаря.
— Не затримуй, аксакале! — не стерпів "я. — Робота не жде. Коли вантажили, все було гаразд. Взяв я повну викладку: два
місця в кузові, два — в причепі. Ніхто й слова не сказав — я навіть здивувався. Виїхав на трасу і тільки тоді закурив. Сів зручніше, ввімкнув фари і дав повний газ. Захиталася, замиготіла темрява на дорозі. Дорога була вільна, і ніщо не заважало мені гранично збільшувати швидкість. Машина неслася легко, майже не відчутно було причепа, що позаду погуркував. Щоправда, на заворотах нас трохи заносило вбік, і вирулювати було важче, та це від незвички, пристосуюся, думав я. "Даєш Долон! Даєш Сіньцзян!" — крикнув я сам собі і прихилився до баранки, як вершник до холки коня. Поки дорога рівна, треба було гнати машину. Близько півночі я розраховував вийти на штурм Долона.
Якийсь час я навіть перекривав свої розрахунки, та коли почалися гори, йти довелось обережніше. Не тому, що вантаж для мотора був занадто важкий, — мене стримували не стільки підйоми, скільки спуски. Причеп вихляв на уклонах, гуркотів, підштовхував машину, заважав спокійно спускатись. Щохвилини доводилося переключати швидкості, гальмувати, вирулювати. Спочатку я стримувався, намагався не помічати. Але далі — більше, це почало турбувати мене, дратувати. Скільки їх на дорозі — підйомів та спусків, чи спадало комусь на думку підрахувати! І все ж я не занепадав духом. Мені ніщо не загрожувало, тільки сили вимотувались. "Нічого! — заспокоював я себе. — Зроблю перепочинок перед перевалом. Проб'юся!" Я не розумів, чому зараз мені було куди важче, ніж тоді восени, коли я вів на буксирі машину.
Долон наближався. Проміння фар заковзало по темному кам'яному громадді міжгір'я, скелі з насунутими сніговими шапками нависали над дорогою. Замиготіли пластівці снігу. "Мабуть, вітер здув згори", — подумав я. Але пластівці почали налипати на шибки і сповзати вниз, значить, ішов сніг. Він був не дуже густий, але мокрий. "Цього ще бракувало!.." — вилаявся я крізь зуби. Увімкнув щітки.
Почалися перші кручі перевалу. Мотор завів знайому пісню. Монотонний, надсадний стугін поповз у темряві по дорозі. Нарешті підйом взято. Тепер попереду довгий шлях під уклон. Мотор забурчав, машина пішла вниз. Одразу замотало то в один, то в другий бік. Я відчуваю спиною, як дуріє причеп, як він наїжджає і тичеться в машину, чую, як гримить, скрегоче метал на стику зчеплення. Цей скрегіт мені аж ломить спину, тупим болем відбивається в передпліччях. Колеса не слухаються гальм, ковзають по мокрому снігу. Машина пішла юзом, затряслася всім корпусом, вириваючи баранку з рук, і заковзала навскіс по дорозі. Я вивернув руль, став. Далі не можу, сили нема. Вимкнув фари, заглушив мотор. Руки задерев'яніли, стали мов протези. Я відкинувся на спинку сидіння і почув своє хрипке дихання. Просидів так кілька хвилин, віддихався, закурив. А навколо — темрява, дика тиша. Тільки вітер посвистує в щілинах кабіни. Боюся уявити собі, що буде попереду. 3ВІДСИ йдуть угору по схилах серпантини. Ціла мука для мотора і для рук це нескінченне видирання зигзагами по схилу гори. Проте розмірковувати не доводиться, сніг ліпить.