Щаслива мати тут же піймала комаху й поклала в рот своєму синочкові. До нього підлетів братик, отой самий, що пропонував дружбу. І підлетіли дві сестрички. Вони скакали з гілочки на гілочку, виявляючи своє вдоволення дзвінкими голосами:
Жив-жив!
Жив-жив!
— Чуєте! Ви чуєте всі? — звернулася горобчиха до численного птаства.— Віднині я найщасливіша мати, і я хочу відзначити цей день якнайкраще. За мною!
Змахнувши крильцями, вона першою ринула вперед, а за нею і вся гороб'яча ватага.
Вони не зупинились на майдані, де в цю пору старенька бабуся годує хлібними крихтами бездомних голубів і де, звичайно, їм, горобцям, можна завжди поживитися.
Не повернули вони й до парку, не глянули на іскристі в сяйві сонця міські фонтани, біля яких слід було б скупатися в калюжах, а потім поскакати вздовж доріжок до дітей і коло них знайти крихти з булочок, пиріжків чи печива.
Швидко пропливала під крильцями земля, і ось уже вся гороб'яча ватага спинилася на околиці міста.
Сюди ранньою весною прилітали вони живитися комахами та гусінню на фруктових деревах. А зараз тут у кожному дворі поряд з яблунями, сливами чи грушами розлягалися кучеряві крони, на яких листя не видно — так рясно вкрили кожну гілочку темно-червоні тугі вишні. Налиті густим соком, по дві, по три, а то й по чотири вкупі, вони, мов рубінові сережки, вигравали під ранковим сонцем. І як же не покуштувати стиглої м'якоті, не впитися прохолодним ароматним соком?
І куштували горобці, смакували стиглі плоди, накльовували то бочок, то вершечок, а то й чисто з'їдали м'якоть, залишаючи на корінцях тільки тверді рожеві кісточки. Уже в багатьох не тільки дзьобики, а й сірі фартушки покропилися в багряний вишневий сік. Та хто на це зважає? Знай їдять собі та підхвалюють:
— Оце ласощі!
В цю хвилину сюди зайшов якийсь чоловік, схопив грудку землі й жбурнув її в саму гущу розлогої вишні.
Всіх наче вітром здуло, а Тишко сидить собі, як сидів, не розуміючи, нащо т)й чоловік кинув земляну грудку, яка, розбившись об гілля, зашуміла дрібним дощем.
— Втікай, синку, втікай! — раптом почувся тривожний материн голос. Тишко одразу ж знявся й полетів на той голос.
Мати і вся гороб'яча ватага розмістилися на старій вербі, звідки було добре видно город. На ньому зеленіла картопля, і цвіли запізнілі маки, і вигравали рум'янцями добірні помідори, а в густій огудині ховалися огірки та гарбузи.
Тут же, вздовж межі, росли й соняшники з жовтими шапками й жовтим, досить прив'ялим цвітом.
Тишко принишк, бо посеред городу стояв дивний чолов'яга й розмахував довгими спорожнілими рукавами драної сорочки. На голові в нього стриміла заіржавлена німецька каска, а замість ніг стирчав з-під сорочки темнуватий кілок.
Тишкові раптом згадалися зелені хижі очі...
Ви бачще, бачите? — прошепотів він, показуючи на город.— Це сторож. Ще впіймає.
Хто? Опудало впіймає? Хочеш, я сяду йому зараз на каску.— І один з горобчиків полетів, щоб виконати свою обіцянку, та в цю ж хвилину війнув вітер, майнув довгий рукав і сміливець, проминувши опудало, вмостився на жовтій соняшниковій шапці й почав видзьобувати з неї насіння.
З верби відразу знявся весь табунець і теж заходився поратись біля пахучих шапок.
Так минув день, і тільки надвечір ситі й трохи втомлені горобці повернулися до рясного каштана, що його вершину ще багрянило призахідне сонце.
Тишко, звичайно, залишився на ночівлю під залізним дахом разом з мамою, братиком і сестричками. А коли надворі почало розвиднятися, він, як усі, випурхнув звідти на рясне гілля каштана і криком "жив-жив" зустрів тут уперше в житті схід сонця.
У рідній сім'ї, в дружнім товаристві непомітно минали дні. Почали жовтіти дерева, а між пір'ячком у Тишка з'явився, навдивовижу йому самому, сірий густий і теплий-теплий пушок.
Ранки ставали все холоднішими. Тишко згадав своє намощене в коробці, затишне кубецьце, згадав лабораторію, хіміків, і йому дуже захотілося всіх їх побачити, а особливо — ніжну, незабутню й таку добру-добру тітоньку Марічку.
Тишко сів на каштанову гілочку й почав стежити за вікнами лабораторії. Жадана хвилина незабаром надійшла. Тітонька Марічка розчинила навстіж вікна, і Тишко влетів у тепле приміщення.
— Жив-жив!
— Де ж ти блукав, розбишако? Жду тебе, жду, а ти хтозна-де ночуєщ. Ну, зголоднів, мабуть, добре? Зажди, я тобі зараз дам їсти.
Але в цю мить за вікнами знялася ціла злива гороб'ячого цвірінчання. Тишко шмигонув на подвір'я, на волю, на широкий простір і вже більше до лабораторії не повертався.
Тітонька Марічка пождала-пождала, а тоді взяла картонну коробку з намощеним гніздечком і викинула на смітник.
Згодом почалися дощі. Опадало з дерев пожовкле листя. А потім настали ясні ночі з рясними зорями, далекими й холодними. А потім прилетіли з півночі пронизливі й нещадні вітри, пригнали табуни хмар, і вже не дощ, а сніжинки вкрили собою землю, дахи будинків, паркани, й дерева, і побляклі від морозу квіти...
Був цей сніг білий-білий, як вата у гніздечку, що його вимощувала колись тітонька Марічка, тільки чомусь ця вата холодила ніжки.
Іноді вранці тітонька Марічка розчиняла в лабораторії не вікно, а кватирку, дивилась на запушені в іній дерева,, гукала:
— Тишко, ласунчику, сіренький пустунчику, озовися! Дерева стояли нерухомі.
Та коли тітонька Марічка, розчинивши вікна, виставляла за шибки годівницю з крихтами хліба й іншою поживою,— відразу, хто знає зв4дки, сюди злітався табунець горобців.
Вона пильно придивлялася до кожного, і придивлялися хіміки, але ніхто з них не міг тепер упізнати свого улюбленця, що проміняв затишок і сите життя на ні з чим незрівнянну волю.
І тільки одного разу, коли тітонька Марічка гукнула: "Тишко! Муха!", лише один горобчик підвів голівку, глянув на холодну шибку вікна.
— Жив-жив! — і знову потім заходився клювати крихти хліба й шматочки картоплі, щоб не відстати від своїх зголоднілих друзів.
Ото він, Тишко... Той, що голову підвів.
А чому ж не влетів через кватирку? .
— Ні, ні,— сперечалися інші.— Наш Тишко ото крайній. Бачите, як зорить сюди.
Надворі світило сонце, виблискував іскристо сніг, а шибки все дужче вкривалися мальовничими косицями морозу.