Тишко перелітав через увесь зал і з жахом помічав усе ті самі хижі очі, високі сміливі стрибки й нещадні лапи з гострими кігтями, що намагалися його збити на льоту.
Вкрай запаморочене горобеня з розгону вдарилось об шибку. Вдарилося так, що в нього блиснули іскри в очах, затьмарилося в голові, й воно впало на підвіконня, ледь ворушачи крильцями.
Тут, напевне, була б його смерть, коли б у найскрутнішу хвилину не з'явилася тітонька Марічка,
Помітивши кота, що вже приготувався до стрибка, вона люто закричала:
— Не смій, клятий! Не смій! Ось я тобі...
В ту ж мить у повітрі просвистів звичайний віник, і наляканий кіт вишмигнув за двері.
Тишко не пам'ятав, як теплі руки тітоньки Марічки зняли його з підвіконня. Щось, мабуть, ласкаве й ніжне промовляла рятівниця, але Тишко не чув тих слів. Безживно звисала в нього голівка, тьмяніли й заплющувались оченята. Трохи отямився в^н тоді, коли його дзьобик потрапив у блюдце з водою.
Ковтнув раз, і вдруге, і втретє. Вода, немов цілющий бальзам, повертала йому сили. Горобеня розплющило очі, пізнало тітоньку Марічку і вже само почало жадібно пити воду.
— Моє ж ти манісіньке... Моє ж ти пташенятко дороге. Та як же це я не догледіла... Адже кіт міг тебе з'їсти. Пий іще водичку, пий! Ти очуняєш, і все минеться. Знову будеш здоровеньким.
І Тишко пив іще й іще, задираючи догори дзьобик.
А потім тітонька Марічка поклала його в тепле кубельце, накрила зверху кришкою, і він, заснув.
Що йому снилося — того ніхто не знає. Але наступного ранку знову був бадьорим, і коли до лабораторії ввійшла тітонька Марічка, він відгукнувся, як завжди, на її прихід:
— Жив-жив!
Вона зняла з коробки кришку, налила свіжої води у блюдце, нагодувала свого ласунчика, а потім розчинила навстіж вікна.
Тишко, побачивши на каштановім гіллі таких, як і сам, горобчиків, привітався до них:
— Жив-жив! А мене Тишком зовуть, і я хочу з вами познайомитись.
Та горобці не звернули на нього ніякої уваги, бо двоє з них чубились між собою, перелітаючи з гілки на гілку, а всі інші так галасливо кричали, що добрати щось було важко.
"Чому вони сваряться? За віщо скубуть одне одного? Дізнаюся!"
Тишко вперше випурхнув з лабораторії і сів на розлогому каштані.
Звідси добре було видно, як вулицями міста мчали машини, тролейбуси, трамваї, авто. Кудись поспішали люди.
За високими будинками лягли широкі майдани з клумбами, на яких красувалися різнобарвні квіти. А ще далі зеленіли кучеряві й густі шати наддніпровських парків.
Тишкові захотілося глянути на всі ці дива зблизька. Він змахнув крильцями й полетів, жадібно оглядаючи все навкруги.
Ось, нарешті, й парк з рясними деревами, з чистими асфальтованими доріжками, вздовж яких простягнулися зеленою стрічкою густі кущі і яскраві квіти. А за парком, скільки оком сягнеш, розляглися дніпровські простори, з високим небом, запашними лугами, далечінню синіючих лісів, оповитих сизою млою.
Тишко сидів на гілочці могутньої сріблистої тополі, що росла над самісіньким урвищем,— маленький, непомітний, безпорадний,— серед шелесту дерев, які вкрили собою круті схили і ген-ген спадають аж до голубого повноводого Дніпра.
Красивими арками звелися між берегами ажурні мости, а там, далі, за рікою, лягло зеленоткане мереживо острова з мрійливими затоками. А ще далі знову темніли ліси, і вже за ними прослалася потім в обрій така мріюча даль, що їй, здавалося, не було кінця-краю.
Який же широкий, сповнений привабної краси світ розкрився Тишкові цього незабутнього ранку!
Вразила його і злякала срібляста пташина з великими крилами, що з гуркотом промчала над головою і зникла незабаром у позахмарній височині...
Тишкові про все хотілося знати, на чому спинявся його зір. Але в кого розпитатися? У непосидючих синиць, що скачуть мов неприкаяні з гілочки на гілочку? Чи в барвистого дятла, що заклопотано стукає довгим дзьобом, наче долотом, у стовбури дерев? Чи, може, спитатися у граків, які понамощували на деревах чорні шапки гнізд і чомусь сваряться між собою не гірше від горобців?
Тільки опівдні Тишко повернувся до лабораторії.
— Жив-жив!
— Ну й добре,— сказала тітонька Марічка.— А то вже думала — майнеш на волю, та тільки тебе й бачила.
Наступного ранку Тишко випурхнув через відчинене вікно і приєднався до горобиного табунця.
А ти звідки? — запитали в нього.— Де твої батьки? € в тебе братики, сестрички?
Не маю батьків,— сказав Тишко, і^горобці зацвірінчали.
А може, ти сирота?
Не знаю...
Хтось із горобчиків сказав:
і
— Ми будемо з тобою дружити. Хочеш?
— Хочу. Дуже хочу,— погодився Тишко, оглянувши бравих друзів.
— Ми ось тут живемо під дахом. А ти де живеш?
— В лабораторії. Бачите, де розчинені вікна. У мене там є хатка. І тітонька Марічка за мною доглядає. І всі хіміки мене любляЛ, дають мені їсти й пити... І я люблю купатися в блюдечку.
Горобці засміялися, а один з них, презирливо оглянувши новачка, сказав:
— А ти, я бачу, добрий брехунець!
— От і не брехунець. Я правду кажу, правду! Хочете, полетимо зі мною, то самі побачите мою хатку.
Охочих не знайшлося.
Хтось із горобців поцікавився:
— Як ти попав до лабораторії? А хтось уїдливо додав:
— Нехай він нам іще збреше.— І знову всі засміялися, а Тишко аж крильцями стріпнув з досади:
Я ніколи не брешу. Я завжди кажу тільки правду!
То розповідай, а ми тебе послухаємо.
Мені нема чого розповідати... багато. Пам'ятаю, що маленьким я випав з гнізда, гукав маму, але її поблизу не було. А йшла доріжкою тітонька Марічка...
Зажди!.. Зажди! — почувся раптом з верховіття тривожний крик сірої горобчихи, і в одну мить вона опинилася біля Тишка.— Гляну на тебе пильніше.— І чомусь зір її зупинився на ушкодженому кігтикові лівої ніжки.
Зніяковілий Тишко теж уважно розглядав незнайому сіру горобчиху, і в його пам'яті зринали напівзабуті спогади. Та все ж він пригадав оцей сіренький фартушок на грудях і вискублений жмутик пір'ячка біля дзьоба, а особливо голос, рідний, незабутній...
— Синок! — вигукнула горобчиха відчайдушно-радісним криком, якого ніколи не чули навіть її власні діти.— Синок!.. Знайшовся...
— Мамо! Мамочко!.. Рідна!..
В ту ж мить на каштановім гіллі знявся такий галас, що здавалося, сюди злетілися горобці з усього району. Та хіба ж це не подія? Хіба ж це не радість?