— Ти що, на похорон зібрався? — запитав Меліков. — Як щодо чарки горілки?
— Навіть горілки не хочу, — відповів я, — так все серйозно. Хоча насправді все не аж так і серйозно. Просто я не маю права на помилку. Яка зараз Наташа?
— Краще, ніж будь-коли! Тут я тобі не зараджу, це чиста правда!
— Ти сьогодні ввечері чергуєш?
— Цілу ніч до сьомої райку.
— Слава Богу. Бувай, Владіміре. Ти не можеш собі уявити, який я ідіот. Чому я не писав і не дзвонив їй частіше? І я ще й пишався цим!
Вбравшись у новий, щойно куплений плащ, я вийшов на вулицю, у холодну ніч — сповнений страху, надії, добрих намірів, каяття, а крім того, ще й брехні та стратегічних планів.
Спалахнуло світло і загудів ліфт.
— Наташо, — сказав я швидко. — Я прийшов сюди збентежений і сповнений каяття, надії, брехні та стратегічних планів. І забув усе, щойно тебе побачив. Залишилося лиш одне: цілковите нерозуміння, як я колись зміг від тебе поїхати.
Я обійняв її і поцілував. Відчув, що вона хоче вирватися, тому обійняв її ще дужче. Вона перестала опиратися, але, щойно я послабив обійми, відразу звільнилася.
— Ти схвильований, — сказала вона. — А ще ти схуд.
— Я їв траву і сидів на дієті. Щонеділі та у святкові дні їв велику порцію салату.
— А мене запрошували на святкові банкети в "Двадцять один" та "Павільйон". Я погладшала?
— Я б навіть хотів, щоб ти погладшала. Тоді б тебе було більше. Але ти худенька, як завжди.
Я спеціально пропустив крізь вуха речення про святкові банкети, напевно, то був випад проти мене. Хоч тепер я справді був зовсім, збентежений, усе злилося в мені в якийсь дивний сумбур радості, обережності та несподіваного трепету, який не покидав мене, відколи я її обійняв. Вона ніколи не надягала під сукню нічого зайвого, і коли я до неї торкався, завжди відчував її голе, ніжне, тепле й звабливе тіло. Я вже й забув про це, а тепер ці думки знову мене заполонили.
— Тобі не холодно? — спитав я, як справжній ідіот.
— У мене теплий плащ. Куди підемо?
Я вирішив не згадувати "Двадцять один" чи "Павільйон". Не хотів іще раз слухати, що вона там буває щодня, а тому не хоче туди іти.
— Може, в "Бістро"?
"Бістро" був маленький французький ресторан на Третій авеню. Там було вдвічі дешевше, ніж в решті ресторанах.
— "Бістро" зачинене, — сказала Наташа. — Власник продав його. Поїхав до Європи, щоб на власні очі побачити святковий вступ у Париж армії де Голля.
— Справді? І йому вдалося виїхати?
— Здається, так. Французьких емігрантів охопила справжня лихоманка — усі поспішають, бо хочуть якнайшвидше повернутися. Вони бояться, що вернуться занадто пізно і їх вважатимуть дезертирами. Ходімо в "Кок дор". Цё щось схоже на "Бістро".
— Добре. Сподіваюся, власник іще там. Він ж теж француз.
У ресторані було затишно.
— Якщо бажаєте випити вина, в нас є прекрасне "Анжу розе", — запропонував господар.
— Добре.
Я заздро глянув на нього. То був інший тип емігранта, ніж ми всі. Він міг повернутися. Його країну окупували, а тепер звільнили. А з моєю батьківщиною все було інакше.
— Ти засмаг, — зауважила Наташа. — Що ти там робив? Нічого чи навіть ще менше?
Вона знала, що я працював на Гольта, але більше вона не знала нічого. Я пояснив їй, що саме робив, щоб уникнути п'ятнадцятихвилинного непотрібного допиту.
— Тобі знову треба туди повертатися? — запитала вона.
— Ні, Наташо.
— Ненавиджу зиму в Нью-Йорку.
— Я її ненавиджу всюди, крім Швейцарії.
— Ти був там у горах?
— Ні, у в'язниці, бо в мене не було документів. Але там було тепло. Я провів там дуже приємні тижні. Я бачив сніг, але ніхто не виганяв мене на вулицю. То була єдина опалювана в'язниця, в якій я сидів.
Вона раптом засміялася.
— Ніколи не знаю, правду ти кажеш чи брешеш.
— Це єдиний спосіб розповідати про речі, які досі вважаєш несправедливими. Дуже старомодний принцип. Несправедливостей не існує. Тільки погані шанси на щастя.
— Ти в це віриш?
— Ні, Наташо. Не тоді, коли сиджу поруч із тобою.
— Ти встиг обкрутити багато жінок у Каліфорнії?
— Жодної.
— Ну, звісно. Бідний Роберт.
Я глянув на неї. Я ненавидів, коли вона мене так називала. Розмова розвивалася геть не так, як я хотів. Ліпше я б спробував якнайшвидше з нею переспати. А це все були звичайні пустопорожні балачки. Треба було зустрітися з нею в готелі і відразу ж затягти її в номер Лізи Теруель. А тут було небезпечно навіть завести про таке мову. Ми обмінювалися гострими слівцями та привітними фразами, серед яких зачаїлася бомба сповільненої дії. Я знав: вона чекає на аналогічне запитання.
— У Голлівуді несприятливий клімат, щоб думати про жінок, — сказав я. — Там постійно почуваєшся змученим та байдужим.
— Тому ти майже не давався чути? — запитала вона.
Ні, не тому. Просто не вмію писати листів. У мене завжди так складалося життя, що я ніколи не знав, кому можна писати. Наші адреси як не щодня, то щотижня змінювалися. Я міг жити тільки теперішнім, тільки сьогоднішнім днем. Ніколи не мав майбутнього і ніколи не міг його собі уявити. Думав, що й ти така.
— А хто тобі сказав, що я не така?
Я замовк.
— Люди зустрічаються знову, і в них усе, як раніше, — зауважив я перегодом.
— Саме цього ми і хочемо.
Я тільки дужче застрягав у пастці. Треба було якнайшвидше вибиратися з неї.
— Ні, — заперечив я. — Я не хочу.
Вона метнула в мене погляд.
— Ти не хочеш? Ти ж щойно сам це сказав.
— Тепер усе інакше. Раніше я не знав, чого хочу. А тепер знаю.
— Що саме змінилося?
То був справжній допит. Я не міг зібратися з думками. Вони плуталися в моїй голові. Я думав про чоловіка, який спершу ходив у бордель, а вже потім зустрічався з жінкою. Мені треба було зробити так само, тоді усе було б чіткіше. Я забув, або ніколи не замислювався, як сильно мене приваблювала Наташа. На початку наших стосунків усе було інакше і, хоч як це дивно, але саме той час я здебільшого згадував за туманною стіною Голлівуду. Але щойно її побачив — усе знову вернулося. І тепер я боявся зайвий раз глянути на неї, щоб цілком себе не видати. І навіть не знав, чим саме міг би себе видати. У мені лише жило відчуття, що я навіки залишуся біля її ніг, щойно вона мене розгадає. Крім того, вона ще не розіграла усіх своїх козирів. Вона тільки й чекала, щоб розповісти мені про стосунки з іншим чоловіком, чи щоб принаймні повідомити мене, що вона з кимось переспала. А я хотів цього уникнути. Раптом я відчув, що в мене просто забракне сил усе це вислухати, хоч у думках я вже навіть озброївся: той, хто зізнається в таких вчинках, — найімовірніше обдурює.