— Усе змінилося, Наташо. Не можу цього пояснити. Те, що важливо, і що прийшло несподівано, неможливо так легко пояснити. Я щасливий, що ми разом. А час, коли ми не бачилися, випарувався, наче дим.
— Ти так думаєш?
— Тепер так.
Вона засміялася.
— Це дуже зручно, правда? А тепер мені пора додому. Я дуже втомлена. Ми готуємося до показу весняної колекції.
— Знаю. Ти завжди живеш на одну пору року вперед.
"Весна, — подумав я. — Скільки всього може статися до того часу?" Я поглянув на господаря з чорними вусами. Чи навесні йому вже доведеться стати перед судом за дезертирство? А що буде зі мною? З усіх боків на мене чатувала якась загроза. Здавалося, що я задихаюся. А те, на що я так довго чекав, тепер видавалося мені тільки коротким відтермінуванням страти. Я глянув на Наташу. Здавалося, що вона безмежно далеко. З холодним та спокійним виглядом вона вдягнула пальчатки. Я хотів щось сказати, що б змело всі наші непорозуміння, але мені нічого не спало на думку. Мовчки йшов поруч із нею. Було дуже холодно, біля будинків кружляв вітер зі снігом. Я зупинив таксі. Ми майже не говорили.
— На добраніч, Роберте, — попрощалася Наташа.
— На добраніч, Наташо.
Я радів, що сьогодні вночі Меліков не спить. Не через горілку, я її і так не хотів, а тому, що був хтось, хто нічого не розпитував, але все одно був поруч.
29
На мить я зупинився перед вітриною крамнички братів Льові. Там досі стояв стіл початку вісімнадцятого століття. Я зворушено дивився на відреставровані ніжки. Навколо нього стояли заново пофарбовані стільці зі старого дерева, а поряд — кілька маленьких єгипетських бронзових статуеток, серед них досить непогана фігурка кішки та фігурка богині Нейт, вишукана, справжня і з доброю патиною.
Я побачив, як Льові-старший піднімається з підвалу, наче з гробниці в печері виходить сам Лазар. Мені здалося, що він постарів, але таке враження на мене справляли всі знайомі, яких я бачив після приїзду — всі, крім Наташі. Вона не постаріла, хоч і якось змінилася. Стала незалежніша, а тому ще жаданіша. Я не хотів про неї думати. Навіть думки про неї завдавали мені болю, наче в період засліплення я подарував комусь прекрасну бронзову статуетку епохи Чжоу, бо помилково сприйняв її за підробку.
Льові здригнувся, побачивши мене перед вітриною. Він не відразу мене впізнав — напевно, розкіш мого зимового пальта та засмагле обличчя зробили мене чужим. Крім того, припускаю, що на моєму обличчі застиг такий же траурний вираз, як і на його.
Тоді ми розіграли швидку пантоміму. Льові махнув мені рукою, я помахав у відповідь.. Він побіг до дверей.
— Россе, заходьте всередину, чого ви стоїте на такому холоді! Тут же тепло.
Я зайшов. Пахло старістю, порохом і лаком.
— Але ж ви і нарядилися, — зауважив Льові. — Бізнес іде добре, так? Ви були у Флориді? Мої вітання!
Я пояснив йому, що там робив. Але нічого не розповів про мою роботу з Гольтом. Власне, у мене не було жодних причин робити з цього таємницю. Просто сьогодні вранці мені не хотілося розповідати більше, ніж необхідно. Я вже й так достатньо нашкодив собі, вдаючись у пояснення з Наташею.
— А як у вас справи? — запитав я.
Льові замахав обома руками:
— Трапилося, — мовив він приглушено.
— Що?
— Він одружився! На тій дівулі!
Я глянув на нього.
— Це ще нічого не означає, — спробував заспокоїти його. — У наш час легко розлучитися.
— Я теж так думав! Але тут справи кепські: та дівуля — католичка.
— Ваш брат теж став католиком? — запитав я.
— Ще ні, але чого нема, те може статися. Вона день і ніч над цим працює.
— Звідки ви знаєте?
— По ньому бачу. Він уже заговорив про релігію. Вона вчепилася в нього кігтями і торочить йому, що він буде проклятий і вічно горітиме у пекельному вогні, якщо не стане католиком. А таке довго не витерпиш.
— Це точно. Вони обвінчалися за католицьким обрядом?
— А як інакше! Вона все організувала. Обвінчалися в церкві, мій брат у короткому фраку, звісно ж, узятому напрокат. Хоч навіщо йому той фрак узагалі, з його короткими ногами.
— Який удар по дому Ізраїлевому.
Льові гостро глянув на мене.
— Правильно! Ви ж не один із нас! Ви цього не зрозумієте. Ви — протестант?
— Я просто атеїст. Хоч і народився католиком.
— Що? І як таке сталося?
— Я порвав із Церквою, коли вона підписала конкордат із Гітлером. Цього моя безсмертна душа не витримала.
Льові мої слова зацікавили.
— Ваша правда, — сказав він спокійно. — Зрозуміти таке може хіба що чорт. У Церкви є заповідь: люби свого ближнього як самого себе, але рука об руку з тими вбивцями… А цей конкордат іще й досі існує?
— Як знаю, існує. Не думаю, щоб його розірвали.
Льові трохи відлягло від серця.
— А мій брат? — важко зітхнув він. — Третій у цій спілці!
— Перестаньте, містере Льові! Усе не так погано! Ваш брат не має з цим нічого спільного. Він просто невинна жертва кохання.
— Невинна? Роззирніться навкруги! — Театральним жестом Льові обвів навколо себе руками. — Уважно придивіться, містере Росс! Ви колись таке бачили в нашому мистецькому інституті антикварного мистецтва?
— Що?
— Що? Фігурки святих, єпископів! Статуетки Богоматері! Хіба ви не бачите? Раніше в нас не було жодної з цих помальованих чи бородатих скульптур. А тепер від них аж в очах мерехтить!
Я роззирнувся. Кілька якісних фігурок стояло по кутках.
— А чому ви розставляєте ці речі так, що їх майже не видно? Вони ж якісні. На двох іще навіть збереглася стара фарба і стара позолота. І це найкращі примірники, які ви маєте в магазині, містере Льові. Чого ви нарікаєте? Мистецтво — це мистецтво.
— Не за таких обставин!
— Містере Льові, це дуже широка тема. Якби не існувало релігійного мистецтва, збанкрутувало б сімдесят п'ять відсотків євреїв-антикварів. Варто бути толерантнішим.
— Не можу. Навіть, якщо так заробляю гроші. У мене просто розривається серце. Мій легковажний брат тягне сюди весь цей. непотріб. Речі якісні, визнаю. Але від цього мені ще гірше. Якби фарби були нові, а позолота — з бронзового порошку, якби тільки одна ніжка була справді стара, а решту підточив шашіль, мені було б легше! Тоді я міг би кричати й сваритися! А так — мушу тримати язик за зубами і згорати від внутрішнього обурення. Я вже навіть їсти не можу. Січена куряча печінка, справжній делікатес, не викликає в мені нічого, крім відрижки. Про гусячу ніжку під соусом з жовтим горохом я взагалі мовчу. Я просто гину. Найгірше те, що та особа ще й на бізнесі розуміється. Вона різко обриває мене, коли я плачу й голошу, наче на водах вавилонських, і називає мене антихристом. Це щось подібне до антисеміта. А її сміх! Вона сміється цілий день! Вона так сміється, що аж тремтять усі її сто шістдесят фунтів. Це просто неможливо витримати! — Льові звів до неба руки.