— Усе байдуже, — прошепотіла вона. — Раптом усе абсолютно стає байдуже! Повірте мені!
З сірої вітальні виринула нью-йоркська сестра Коллер.
— Сьогодні Бетті не в настрої, — сказав Равік і підвівся. — Cafard. У кожного таке буває. Мене деколи тижнями не попускає. Сьогодні ввечері я ще раз прийду. Зробимо маленький укол.
— Cafard, — пробурмотіла Бетті. — Крім "хандри" це слово означає ще й "лицемірство". Щоразу, вимовляючи це слово, ми думаємо, що у Франції. Як жахливо таке уявляти! Завжди можна стати ще нещаснішим, ніж до того. Правда, Равіку?
— Так, Бетті. Але можна і щасливішим. Тут же за вами не стежить гестапо?
— Ні, стежить — біле і з косою.
Равік усміхнувся:
— Таке гестапо стежить за нами всіма, але воно повільне і-часто втрачає нас із поля зору.
Він пішов. Одна з двійняток розклала на покривалі кілька фотографій.
— Олівер-пляц, Бетті. Ще до нацистів!
Бетті раптом ожила:
— Справді? Де ти їх узяла? Де мої окуляри? Це ж треба! А мій будинок теж видно? — Дівчина принесла їй окуляри. — Мого будинку тут нема! Знімали з іншого боку. Ось тут будинок доктора Шлезинґера. Навіть ім'я можна прочитати. Звісно, це ще до приходу нацистів. Інакше цієї таблички тут уже не було б.
То був вдалий час, щоб піти.
— До побачення, Бетті, — сказав я. — Мені пора.
— Побудьте ще трохи.
— Я тільки сьогодні приїхав. І ще навіть не розпакував речей.
— Як там моя сестра? — запитала дівчина. — Вона зараз сама у Голлівуді. Бо я відразу повернулася.
— Думаю, у неї все добре.
— Вона часто бреше, — сказала дівчина. — Таке вже було. Вона весь час брехала. Зрештою, довелося позичати у Фризлендера гроші, щоб повернутися.
— Чому б вам не попрацювати секретаркою у Фризлендера, поки сестра не пришле вам грошей на квитки в обидва боки?
— Так я чекатиму, аж поки рак на горі свисне. А тим часом я й сама не хочу втратити свого шансу.
Бетті тривожно слухала розмову.
— Ліззі, ти ж не поїдеш від мене, правда? — взялася вона її вмовляти. — Я не можу тут залишитися сама. Що я тоді робитиму?
— Я нікуди не поїду.
Я вперше почув ім'я принаймні однієї з двійняток. Вона провела мене в коридор.
— Біда та й годі, — прошепотіла вона. — Вона наче вмирає, але й не вмирає. І не хоче лягати в лікарню. Біля неї я скоро сама захворію. Равік хоче покласти її до лікарні, але вона каже, що краще помре, ніж піде туди. Але ніяк не вмирає.
Я роздумував, чи не піти мені до Кана. Але не мав для нього жодних радісних новин, а брехати теж не хотілося. Аж дивно, як я усіма правдами й неправдами намагався відкласти дзвінок до Наташі. У Каліфорнії я майже про неї не думав. Там мені здавалося, що наші стосунки були саме такі, як ми хотіли: легкі, без сентиментальних ноток і без болю. Тому мало бути дуже легко зателефонувати їй і дізнатися, які ж у нас усе-таки стосунки. Жоден із нас не мав чим дорікнути іншому, нас не обтяжували жодні зобов'язання. І все одно рішення подзвонити їй висіло наді мною, наче темна хмара серед ясного неба; темна хмара, яка дедалі більшала і чорнішала. Мені здавалося, я щось безповоротно втратив, таке, чого вже ніколи не повернеш, і чого вже ніколи не поверну через мою дурість та недбальство. Ближче до вечора мій невиразний страх тільки згущувався: у своїх думках я вже навіть дійшов до того, що Наташа могла померти. Я знав, на цю безпідставну думку мене наштовхнули відвідини Бетті, але нічого не міг з собою вдіяти.
Врешті-решт, я набрав номер так, наче йшлося про життя і смерть. Щойно почув телефонні гудки, відразу зрозумів, що нікого немає вдома. Я дзвонив їй знову і знову, що десять хвилин. Казав собі: Наташа могла кудись піти або вона у фотографа. Але мені нічого не допомагало, хоча паніка трохи спала, відколи я все ж таки переборов себе і набрав її номер. Я думав про Кана і Кармен, про Сильверса і його нещасливі пригоди в Голлівуді, про Бетті і про те, що всі наші величні слова про щастя стихають і бліднуть перед одним-єдиним словом — хвороба. Я намагався пригадати тендітну мексиканку в Голлівуді і повторював собі, що існує безмежна кількість значно вродливіших за Наташу жінок. І всього цього вистачало тільки, щоб набратися мужності і ще раз їй зателефонувати. Тоді я бавився у стару добру гру в номери: ще два дзвінки і все. Але два перетворювалися на три, чотири…
Раптом вона взяла слухавку. Я вже навіть не прикладав її до вуха, а тримав на колінах.
— Роберте, — сказала вона. — Звідки ти дзвониш?
— З Нью-Йорка. Я сьогодні приїхав.
Якусь мить вона мовчала.
— Це все? — спитала вона тоді.
— Ні, Наташо. Коли я зможу тебе побачити? Я вже двадцять разів подзвонив тобі і тепер у розпачі. Твій телефон дзвонить у справжню пустку, коли тебе нема.
Вона тихо засміялася:
— Я щойно повернулася.
— Ходімо повечеряймо, — запропонував я. — Підемо в "Павільйон". Чи з'їжмо в аптеці гамбургер. Куди захочеш. Тільки не відмовляй мені.
Я боявся її відповіді: боявся затяжної дискусії, чому ми так довго не чули одне про одного; зайвих, хоч і зрозумілих образ, а найдужче — сміття та бруду, які з самого початку задушать нашу зустріч.
— Добре, — сказала вона. — Зайди по мене через годину.
— Я тебе обожнюю, Наташо! Це найкращі слова, які я чув, відколи поїхав з Нью-Йорка.
Я міцніше притулив до вуха слухавку. Відразу, щойно вимовив ці слова, я вже знав, що вона відповість. Я був неготовий до жодного удару. Але вона промовчала. Я тільки почув, як вона поклала слухавку. І ніяк не відреагувала. Я відчув полегшення і розчарування. Хай би вона ліпше посварилася зі мною чи облаяла мене. Її спокій насторожував.
Я стояв у номері Лізи Теруель і одягався. Ввечері кімната пахла сіркою та лізолем дужче, ніж уранці.
Я міркував, чи мені не варто поміняти номер. Атмосфера, яку залишив після себе Рауль, значно краще підготувала б мене до воєнної кампанії, що очікувала на мене сьогодні ввечері. Я мав бути холоднокровним й спокійним, але в жодному разі не награним і фальшивим, інакше я пропав. Рауль з його відразою до жінок був тут кращий щитом, ніж Ліза, яка вмерла саме через розчарування. Якусь мить я серйозно роздумував, чи не варто мені спершу з кимось переспати, щоб мене не почало трясти, щойно я побачу Наташу. У Парижі в мене навіть був один знайомий,, який ходив у бордель, перш ніж зустрітися з жінкою, з якою більше не хотів бути разом, — і все одно щоразу опинявся у полон її чарів. Але я це відразу відкинув, крім того, я не знав у Нью-Йорку жодного борделю.