— Але я в останній раз тебе прошу. Чуєш? Це останній раз. Коли хоч крихта гарного зосталась до мене, ти мусиш програти її. І я, нарешті, маю право, бо й моя душа там є. Я вимагаю, прошу, як знаєш.
Розвів руками і знехотя сів до рояля.
Повільно й в’яло повстали перші звуки і, здавалось, скаржились комусь, що розбуркали їх спокій. Але раптом звідкись проскочив ясний і весняно-теплий пук сонця. І все змінилось.
І немає важких суморочних покоїв, і немає болів.
По лукам — трави, м’які й зелені, пахучі соками землі. По травах — квіти жовті, червоні, помережались, як зорі. Срібною, холодом пахучою росою заслалось все навколо. А в росах купаються промені сонця, сяють, привітами стеляться. І небо тонко-блакитне спустилось і злилось в поцілунку з землею. І в блакитно— сонячній музиці дзвенить пишно все навколо.
І маленьке дівоче серце тремтить в радіснім екстазі, благословляючи музику життя. Лягає на землю, в ніжних ласках цілує її. І знову встає, важко передихаючи, і вся п’яна біжить далі, назустріч прозорим струмкам повітря. Піднімає спідниці. Стьобають квіти по ногах, холодною росою лоскочуть голівками, викликають солодку ніжно-тремтячу таємницю дівочого серця. І не було в цьому сорому, і теплі п’яні хвилі лоскотом пронизували тіло.
І раптом встала страшна й кошмарна думка — і все зникло кудись без кінця далеко. І звуки рояля боляче й дратуюче били по напружених струнах нервів. І не було місця, куди б можна було зникнути.
— Не треба, Стасю, більше.
— Втомилася?
Руки в нього тремтять від напруження, і очі горять глибокою тугою радості.
— Наче сон який прекрасний, Іє. І от прокидаєшся, і так не хочеться розлучатись з ним.
— Який ти жорстокий, Стасю.
Піднялась і нервово заходила по кімнаті.
— Стасю, любий! Не треба карати того, хто й так безмірно покараний. Я бачу, як далеко ти від мене, як не хочеш хоч краплину зрозуміти мене.
— Іє! Не воруши ти цього, дай забутись хоч на хвилину. Хай самі собою клубки розплутуються, може, все одійде.
— Не можу я мовчати, коли останні сили залишають мене. Все горить в божевільнім огні. Іще одна хвилина — і мене не стане. Стасю, любий, рідний, порятуй мене! Дай почути хоч на хвилину тремтіння твоєї душі. Розбий клітку, що роз’єднує нас! Злийся, злийся зі мною! Одною ниточкою, одним вузликом дай зачепитись за тебе.
В нервово-тужній розпуці впала на груди і давила Стася, заглядала в очі, стискувала його, припадаючи до грудей.
— Ієчко, коли розкрию груди, все заллє злісно— палаючою кометою. І не буде тобі легше від того. Одна думка, що ти могла почувати насолоду, коли віддавалась...
— Мовчи, Стасю! — дико крикнула і закрила рота рукою, так і застигла.
А потім обхопила голову, і довго в нервово-тужних поривах цілувала його, і раптом зникла, зіставивши мокрі сліди від сліз.
Настала ніч, нервово-тоскна, всіма струнами напружена. І кожна річ в покоях, здавалось, мала свій власний голос і щось шепотіла Стасю, поважно і незрозуміло, і вимагала відповіді від нього. І з тих таємних голосів снувались свої тканини, і в них розкривалась безмежно-глибока, страшна своєю темрявою безодня.
І коли підходив і заглядав до неї, божевільний жах охоплював всього і в нервових хвилях увесь тремтів.
Ходив по кімнаті з кутка в куток поспішаючими кроками і голосно стукав каблуками по підлозі. Здавлював виски руками і з гостро-болісним жахом в очах вдивлявся в глибоку темну просторінь. А в голові гострими болями різала одна і та ж думка.
Чи з насолодою Ія тоді віддалася їм, тим брудним і грубим, що прийшли і насміялись над нею, і зґвалтували її, заплювали сльози її. З несамовитою розпукою силився уявити собі до найменших дрібниць подію, і солодкий жах божевілля, тихо крадучись, пробирався в душу.
І здавалось, що хтось позбирав всі тоненькі ниточки і так болісно сіпає ними в голові, і тоді яскраво до жуті вставали всі дрібниці події. Лізуть вони, грубі і неохайні, брудними і корявими руками пестять її груди, ніжно-рожеві й чулі, що закриваються від сорому, як пелюстки квіток в холодну пору, ляскають найніжніші місця ніг, що стулюються в солодкій полохливій пристрасті, ніжні й приваблюючі, як квітка ірису, цілують її звіряче-слинявими губами і п’яно сміються.
А вона лежить вся розкидана й розпатлана і в солодко-пристрасній втомі всією істотою смакує озвірілу, грубу насолоду. Дикий, голосний стогін виривався з грудей Стася, і він ладний був бігати, трощити стіни, ламати все навколо, знищити, знівечити в хаотичне безладдя, і самому розірватись на криваві шматочки, і змішатись в тім безладді.
В безсилій втомі падав на ліжко, вривався в подушки, з ніжною тремтячою тугою в голосі кричав:
— Ні, ні! Ія — моя. Ія чиста, золотострунна дівчина, вона незаплямована. Вона чиста, вимита вся в сльозах страждання, як кришталева вода, як холодні краплини рос літнього ранку.
І тоді хотілось йому тихо по-дитячи плакати. Барвистими пахучими квітками, шовковими травами уквітчати її, ніжними пестощами всю обвити її і всею істотою злитися з нею. Припадав до подушки, водив по ній руками. І здавалось, що то він ласкає Ію, ніжні дівочі груди їй цілує, по білій батистовій сорочці гладить її тіло.
Тихо й задумливо вставав ранок, і в сірім повітрі повільно, злегка коливаючись, спускались на землю снігові метелики. А в душу пробиралось тонкими, чуть помітними струнами солодке п’яне божевілля, і тоді ставало в ній безмірно ясно й легко, і хотілося в теплих сльозах сміяться довго, з насолодою.
В кімнаті її було затишно й привітливо, і всі речі були пронизані однією тонкою й лагідною смугою дівочої ласки. Тихо й обережно пройшла по них чула рука, зоставивши ніжний привіт, світлі таємні сподіванки, тонкі тремтячі скорботи. І в блідім світлі тремтячої свічки викликали вони цілу низку далеких, болісно-рідних споминів. І здавалось, там, за ними, розкриваються безмежно широкі простори, ясні й радісні. І лише одні тоненькі перепони одділяють Ію від них.
Скинути б легко й рішуче марудну облуду землі, порвати з нею — і надійде спокій і радість, і зникнуть всі скорботи.
М’який лист дерев шелестить під подихом вітру, сонячні плями граються в темряві їх — і уквітчає ними себе Ія. М’яким ніжно-тремтячим дзвоном блакитних квіток наллються груди її. В барвистих прозоро-золотих росах, холодних і пахучих, викупається душа її, і задзвенить вся світлою соковитою радістю життя, і могутню хвалу пошле в небо. І спуститься тоді воно, тепле й ляскаюче, прозоро-світле, в блакитні шовки обів’є її — і затремтить душа в блакитнім екстазі, в безмірній радості вічного життя.