М’який шум дерев над могилою нагадує йому якісь далекі, але рідні слова музики, і хочеться відгукнутись на них довгим могутнім співом.
Впав на могилу і в несамовитій тузі гладив білий пухкий і холодний сніг.
— Груди твої, моя золотострунна дівчино, світла й чиста, буду гладити, груди твої непорочно-чисті й незапльовані. Ноги твої, які не знали чужих поцілунків і ласок, буду цілувати.
З божевільно-п’яним захопленням припадав до могили, гладив її руками, цілував холодний, солодко-пухкий сніг.
Спадали марудні тлінні форми землі, поругані й запльовані, і вставала тоді Ія, вся чиста, в сльозах страждання омита, легко-прозора, тоскно-рідна.
А навколо кружляли легкі Нетлінні Тіні-Привиди, в граційні танки сплітались і точили свою барвисто-ніжну музику. І серед них, як вінком уквітчана, стояла ясна, з тоскно-ніжною усмішкою Ія, посилала йому теплий ласкавий привіт.
Піднімався з могили і, широко розставляючи руки, в п’янім радіснім захопленні йшов назустріч їй і кричав:
— Ія моя, вічно моя! Немає смерті, немає бруду, немає сліз. І Тіні Вічно-Нетлінні, і Ія моя вічно жива, вічно нетлінна. І любов в моїх грудях вічно невмируща!
І яскраво вчував, як тихо й лагідно шепотіла Ія без кінця дорогі слова ласки, слова любові — і груди ладні були розкритись в несамовитім бажанні сполучення.
Розбивались старі, брудні клітки, і безмежні широкі простори розкривались.
А з верхів’я спускалося небо, блідо-сіре, холодно-радісне, розкривало йому безмежні обійми і точило звідти барвисто-блакитну, срібними дзвіночками пронизану музику. І дружним хором бреніла тиха й зачарована пісня Нетлінних Тіней.
Вслухався в неї, в бажанні злитися з нею, і в солодкім нервовім захопленні тремтіла душа.
— Хвала Тіням Нетлінним, їхнім співам блакитним. Ія вічно моя, Ія вічно рідна мені!
Згасала остання, смутком тремтяча зоря. Вставав ранок світло-радісний, ясно-синій, святочно-блискучою білизною оповитий, а десь далеко в урочистій тривозі, рожево-синіми барвами обвиті, бились і коливались святочні дзвони, і лагідно десь вдалечині скрипів сніг під ногами. Повертався назад, і очі блистіли глибоким світлим екстазом радості.
Потирав руки і увесь час тихо, як найтеплішу молитву, шепотів:
— Хвала вам, Нетлінні Тіні, вашим співам срібно-блакитним! Ія моя світла, золотострунна дівчина, навіки жива, вічно рідна мені! І любов до неї безсмертна в грудях моїх.
А на сході тонкими рожево-золотими смугами слалися перші, чисті, як усмішка юної панни, промені сонця; повільно ширилися і ніжною ласкою входили в груди, і яскраво, по-дитячи радісно синіли довгі смуги лісів і білі намети снігу.
1919