Ходили всі тихо, наче боялись порушити теплу таємницю, і журно-лагідно скрипіли половиці.
І здавалось, щось найцінніше в житті загубили тут і непомітно силяться знайти його, щоб ніхто не примітив, не забрав раніш, ніж найдуть вони.
Суморочно вдивлялись в мовчазні простори покоїв солідно-спокійні крісла й канапи. А десь далеко на кухні було чути настирливий крик дитини і міцний стукіт ножів.
І раптом стало ясно Стасю, що тут сталась велика й страшна в своїй дійсності подія, — і ворожий помах крил її ще тремтів в повітрі покоїв.
— Ієчко, золотострунна моя! Що тут сталось? Кажи скоріш, не муч мене. Тисяча думок проноситься в голові, і одна страшніш другої. Ієчко! Чом не усміхнешся ти, чом ласкою своїх очей не заспокоїш мене?
— Як бачиш, Стасю. Прийшли, все розбили, розграбували, живем, як останні злидні, — тихо відповіла Ія, покірно схиливши голову, і в голосі її бреніла розпука й роздратованість.
— Але все се дрібниці, Ієчко. Все се пройде, все ще можна повернути. Невже так можна побиватись?
— Повернеться, Стасю, та не все. Не все, любий мій, не все повернеться.
Підняла очі, і в них раптом повстала вся глибінь безнадійної розпуки.
— Ієчко, не треба так, не треба!
Наблизився і став ласкати її. М’яко і обережно випросталась з рук його і покірно одійшла з вітальні. І довга коса повільно коливалась на спині.
Надійшла Нінусь, вся свіжа й рожева з морозу.
І, здавалось, разом з нею вскочила в покої тиха й лагідна теплінь.
І хотілось ближче присісти до неї і в м’яких журливо— лагідних струмочках голосу її заспокоїти свій біль.
Нінусь була на селі і чула колядки, що вивчали дівчата, і в руках її ще зоставалась радість зовнішнього життя.
— Боже, якими страшними очима дивитесь на мене! Ви все вже знаєте, Стасю?
— Ні, Нінусь, Ія нічого не сказала. Так, тільки побивається, що розграбували все.
— Стасю! Краще не знати нічого, не чути — легше вам буде.
— Нінусь, але ж нічого страшного не сталось? Ну, розбили все, розруйнували. Все повернеться, моя хороша!
— Стасю! Нічого ви не знаєте; те, що розруйнували, — дрібниці. Татусь, правда, побивається, а ми ні.
— Ну, тоді що ж сталось? Кажіть, не мучте мене.
— Не можна сього говорити. Боже, невже ви не догадуєтесь? Хіба б Ія так з вами поводилась? Господи, який ви чудний.
І раптом розчервонілась вся, і, схилившись на ручку крісла, заплакала, нервово здригуючись, і була схожа на маленьку забуту дитину.
Одна хвиля була важкого заплутаного замислення, і тоді все пронизала одна ясна й страшно велика думка. І очі загорілись божевільно-тужним вогнем злості.
Підійшов і міцно взяв за руки.
— Кажіть прямо: зґвалтували?
І йому відповіла глибоко-скорбними і полохливо-лагідними очима. Лише моргнула ними.
І все стало навколо тісним і гнітючим, і сердито сперечались крісла, коли наскакував на них.
А через хвилину з’явилась в саду його темна постать. Загрузав в глибокім снігу і поспішав далі, розмахуючи руками, наче гнався за якоюсь здобиччю, увесь в бажанні розбити її. А йому вслід дивились глибоко-замислені, непорушно-байдужі очі Нінусі.
Тихо спускався вечір Різдвяний. Повільно слались м’якими серпанками сутіні, і в їх мороці ставало тепло й затишно. Легкими метеликами коливався сніг в повітрі, а в неясній далині були помітні білим снігом уквітчані дерева — ясні, холодно-радісні.
Стояли і довго непорушно-глибоким поглядом вдивлялися в дерева, і здавалось, десь вглибині повільно заспокоювались якісь невеличкі клаптики душі, і від того ставало легше дихати.
— Різдвяні хлопчики вмирають зараз під ялинками і ласки благають у Христа. Вам не здається так, Стасю?
— Все рівно, Іє, — Христос-то ласки не дасть, скільки не благай. Се тільки омана, нами видумана.
— То нічого, Стасю. Але вмерти в радісній надії, з чистим світлим щастям — яка то радість для людини, в тисячу раз краще так вмерти, чим безглуздо-нікчемно сновигати по землі.
— Не знаю, Іє. Є пісні землі такі світлі, такі свіжі, що ніколи надії неба не замінять їх.
— Ай, не кажіть так, Стасю, се все бруд і гидота.
А знадвору вривались в покої бадьорі тупотіння ніг, і свіжі неладні голоси з лагідним сумом виводили довгу протяжну колядку. Нінусь розмовляла з колядниками, і вони тепло і засмучено сміялись, зоставляючи в покоях первісно-радісну смугу життя. І довго згасала вона в покоях, зоставляючи ніжну тугу за чимсь прекрасним, безмежно-далеким.
Вечеряли всі байдуже і нудно і лише час від часу мінялися короткими думками. Нінусь задумливо качала м’ячики з хліба, а очі її, темні й глибокі, напружено й тужно вирішали якісь складні думки, і час від часу в нервових хвилях тремтіло її тіло. А старий Пташинський уважно й заклопотано пускав краплі ліків в чарку з водою.
Тільки в кутку в блідім тремтінні лампадки теплим й зворушливим спокоєм віяв сніп жита, і в його пасмах здавалось все первісно простим і радісним. І міцно пахло свіже зеленувате сіно.
І коли повечеряли, стало нудно бути всім в гурті. Одійшли мовчки старий Пташинський і Нінусь, і довго в глибокій задумі, нічого не помічаючи навколо, сиділа Ія.
— Про віщо так думаєш, Іє? Нічого не поможеться.
— А хочеться, щоб помоглось. Так вже життя складається, що до останньої хвилі за щось чіпляється людина, аби зв’язатись з сим життям.
— Але інколи обриваються всі нитки. Тільки краплі крові не заживають від них.
— Байдуже, Стасю...
Якусь хвилю помовчала.
— Розкажи краще, Стасю, як ти живеш. Я знаю, тебе всюди гучно вітали за твої композиції. Ти маєш величезний успіх — і повинен бути радий.
— Так, Іє, їхав сюди з такою буйною світлою душею, що, здавалось, не стримаю себе, і розсипляться промені її, і озолотять всіх радістю. Але я беріг і хотів все тобі віддати.
— Пізно вже, Стасю, любий.
— Так, Іє, і все померкло. Все в один мент перегоріло і зотліло дощенту.
— Стасю, не треба сього. Краще заграй ту пісню, яка тобі славу зробила, дай пережити се хоч в останній раз.
— Не можна сього робити, Іє!
— Чому?
— Вона занадто світла, занадто сонячна.
— Себто я занадто темна, щоб слухати її. Ти хочеш сказати, що я не достойна її?
— Не те, Іє! Тяжко буде. Не витримаєш сього, я не хочу, щоб ти слухала. Не може бути нічого страшнішого таких контрастів. Пуками сяйва розбризкає тут, але морок сей з’їсть все, і нічого не зостанеться від неї.