І зараз же з хмари, що насунула зі сходу, ринув дощ, десь за Доном, над Хопром розстелився глухий гуркіт грому.
Сердобський полк почав похапцем шикуватися, здвоїв ряди. І ледве з гори показалась штабна кінна група Бо-гатирьова, колишній штабс-капітан Вороновський ще не чуваним червоноармійцями командним риком і клекотом в горлі гримнув:
— По — о — олк! Смирррр — но — ооо!..
ьх
Григорій Мелехов п'ять діб прожив у Татарському, за цей час посіяв собі та тещі кілька десятин хліба, а потім,
як тільки із сотні прийшов схудлий від журби по господарству, завошілий Пантелей Прокопович,— почав лагодитись до від'їзду в свою частину, що по старому стояла по Чирі. Кудінов секретним листом повідомив його про переговори, що почались з командуванням Сер-добського полку, попрохав вирушити, прийняти командування дивізією.
Цього дня Григорій зібрався їхати до Каргінської. О полудні повів до Дону напоїти перед від'їздом коня і, сходячи до води, що підступила під самісінькі прясла городів, побачив Оксану. Чи то здалося Григорієві, чи вона справді навмисно гаялась, ліниво черпаючи воду, піджидаючи його, але Григорій мимоволі прискорив ходу, і за коротку хвилину, поки підійшов до Оксани щільно, світла Зграя сумних спогадів пронеслася перед ним.. .
Оксана повернулась на звук кроків. На обличчі її — безперечно удаване — виявилось здивовання, але радість від Зустрічі але давній біль викрили її. Бона посміхнулась такою жалісливою, розгубленою усмішкою, яка так не пасувала до її гордого обличчя, що в Григорія жалем і любов'ю кинулося серце. Вжалений смутком, підкорений спогадами, що налинули, він придержав коня, сказав:
— Здорово, Оксано дорога!
— Доброго здоров'я!
Б тихому голосі Оксани пролунали віттінки найчужорід-ніших почуттів — і подиву, і ласки, і гіркоти...
— Давно ми з тобою не балакали.
— Давно.
— Я вже й голос твій забув...
— Швидко І
— Та чи швидко?
Григорій тримав за вузду коня, що напирав на нього; Оксана, схиливши голову, гаком коромисла чіпляла ве-дерну дужку, ніяк не могла зачепити. З хвилину простояли мовчки. Над головами їх, як кинута тетивою, із свистом пронеслась чиркова качка. Ненаситно облизуючи голубі
ЗЗІ
крейдяні плити, билась під кручею хвиля. На водопіллі, що Затопило ліс, табунились білорунні хвилі. Вітер ніс дрібнюсіньку водяну куряву, прісний запах з Дону, що могутнім потоком котивсь на низів'я.
Григорій перевів погляд з обличчя Оксани за Дін. Затоплені водою блідостовбурні тополі хитали голим гіллям, а верби, облишені цвітом — дівочими сережками, пишно Здимались над водою, як легесенькі дивовижні зелені хмари. З легкою* досадою й смутком у голосі, Григорій спитав:
— Що ж ?.. Невже нам з тобою й побалакати нема про що? Чого ж ти мовчиш?
Але Оксана встигла опанувати себе; на похолоділому лиці її вже не затремтів жоден м'яз, коли вона відповіла:
— Ми свод, видно, вже одбалакали...
— Чи так?
— Та вже так, певне ! Деревце ж — воно один раз на рік цвіте. ..
— Думаєш, і наше одцвіло ?
— А то ні?
— Чудно все це якось...— Григорій допустив коня до води і, дивлячись на Оксану, сумно посміхнувсь.— А я, Ксанко, все ніяк тебе від серця відірвати не можу. От уже й діти в мене великі, та й сам я наполовину сивий Зробився, скільки років проміж нами прірвою лягли... А все думається про тебе... Уві сні тебе бачу і кохаю донині. А здумаю про тебе часом, почну згадувати, як жили в Листницьких... як кохались з тобою... і од спогадів цих... Іншим разом, згадуючи все свод життя, глянеш,— а воно, як порожня кишеня, геть вивернута ...
— Я теж... Мені теж треба йти... Забалакались ми.
Оксана рішучо підняла відра, поклала на випнуту спину
коромисла вкриті весняною засмагою руки, пішла було під гору, та враз повернулась до Григорія обличчям, і щоки її ледве примітно окрасив тонкий? молодий рум'янець.
— А либонь же наше коханнячко ось тут, біля цієї пристані й запиналось, Григорію. Пам'ятаєш ? Козаків того дня до таборів виряджали,—заговорила вона, поемі-
кхаючись, і в зміцнілому голосі и залунали веселі нотки.
— Все пам'ятаю !
Григорій увів коня на подвір'я, Поставив до ясел. Пантелей Прокопович, що з нагоди проводів Григорія зранку не поїхав волочити, вийшов спід повіки, сказав:
— Що ж, швидко рушатимеш? Зерна чи дати коневі?
— Куди рушати?—Григорій неуважно глянув на батька.
— Доброго здоров'я! Та на Картини ж.
— Я сьогодні не поїду.
— Чом так?
— Та так... роздумав... — Григорій облизав губи, що запеклись від внутрішнього жару, повів очима по небі.— Хмарки надходять, певне дощ буде, а мені який же край мокнути під дощ?
— Краю нема, — погодився старий, але не повірив Григорієві, бо кілька хвилин тому бачив з товарячого загороди його й Оксану, що розмовляли на пристанці. "Знов зали-цяннячко почалось, — з тривогою думав старий. — Знов як би не пішло в нього з Наталею навперекосяк... Ах, туди його мать з Грицьком! І в кого він такий пес уродився? Невже в мене?" Пантелей Прокопович перестав обтесувати сокирою березовий стовбур на дрожину, подивився на Згорблену спину сина і, нашвидку порившись у пам'яті, Згадав, яким він був замолоду, вирішив: "В мене, чортяка! Аж перевершив батька, сучий хвіст! Вибити б його, щоб Знову не починав морочити Оксані голову, не заводив сум'яття у сем'ї. Та як його ото вибити?))
Іншим часом Пантелей Прокопович, забачивши, що Григорій розмовляє з Оксаною вдвох, віддалік від людей, не задумався б шмагнути його вздовж спини чим попадя, а в цей момент — розгубився, нічого не сказав і навіть Знаку не подав, що здогадався про справжні причини, які Змусили Григорія враз відкласти від'їзд. І все це тому, що
Григорій був ужене "Грицьком", шаленим молодим козаком, а командиром дивізії, хоч і без погонів, але генералом, якому корились тисячі козаків і якого всі називали тепер не інакше, як Григоріям Пантелейовичем. Як же міг, Пантелей Прокопович, що був усього тільки в чині "урядника", піднести руку на генерала, хоч би й рідного сина? Субординація не дозволяли Пантелеюві Прокоповичу навіть помислити про це, і тому він почував себе відносно Григорія зв'язано, якось відчужено. Всьому причиною було незвичайне підвищення Григорія. Навіть на оранці, коли позавчора Григорій суворо гукнув на нього: "Ей, чого рога роззявив! Занось плуга!,." — Пантелей Прокоиович стерпів, слова у відповідь не сказав. Останнім часом вони мовби помінялись ролями: Григорій покрикував на постарілого батька, а той, чуючи в голосі його командний хрипоток, метушився, кульгав, припадаючи на скалічену ногу, старався догодити...