А господарство й справді швидко йшло до занепаду: воли били й валяли тини на подвір'ї, подекуди попадали сохи; підмита весняною водою, завалилася лимпачева стіна в повітці; тік був розгороджений, двір не розчищений ; під повіткою стояла заіржавіла лобогрійка, і тут же валявся зламаний косогін... Всюди видвілися сліди запустіння й руїни.
"Швидко все похитнулось без хозяїна", — бадуйжо подумав Григорій, обходячи коршунівське подвір'я.
Він повернувсь до хати.
Наталя щось пошепки казала матері" але, побачивши Григорія, замовкла, запобігливо посміхаючись.
— Мамуня ось просить, Гришо... Ти ж, здасться, збирався їхати наполе... Може, я їм якусь десятинку б посіяв?
— Та нащо вам сіяти, мамо ? — спитав Григорій. — Та у вас же пшениці повнісінькі засіки.
Луківна так і сплеснула руками.
— Гришуню! А земля ж ото як ? Таж покійничок наш зябі набрав три круги.
— А що ж їй станеться, землі? Перележиться, чи що? На той рік, живі будемо, посіймо.
— Як можна? Земля вакуючи пролежить.
— Фронти відсунуться, тоді й сіяти будете, — пробував умовити тещу Григорій.
Але та затялась на своєму, навіть мовби образилась на Григорія і під кінець стулила тремтячі губи"
— fly, якщо вже тобі ніколи, можё, або охотй нема нам підсобити...
— Та добре вже ! Поїду завтра собі сіяти і вам засію десятин зо дві. Вам і цього вистачить... А дід Гришака живий ?
— От спасибі, голубчику!—зраділа, просяявши, Луків-на. — Насіння, скажу нині Грипашці, щоб відвезла... Дід ото? Все ніяк його господь не прибере. Живий, а неначе трошки з глузду почав збиватися. Так і сидить цілісінькі дні й ночі, святе писання чита<> Іншим разом забалака-забалака, та так усе незрозуміло, церковною мовою... Ти б пішов його провідати. Він у горничці.
По повній щоці Наталі сповзла сльозинка.
Посміхаючись крізь сльози, сказала:
— Зараз увійшла я до нього, а він каже: "Дщер лукава! Що ж ти мене не провідаєш? Скоро помру я, серденько ... За тебе, за онуку, як приставлюсь, богові слівце закину... В землю хочу, Наталочко... Земля мене до себе кличе. Пора !"
Григорій увійшов до горнички. Запах ладану, плісняви й гнилизни, запах старої неохайної людини густо вдарив йому в ніздрі. Дід Гришака, все в тому ж армійському мундирчику з червоними петлицями на закотах сидів на лежанці. Широкі шаравари його були акуратно залатані, вовняні панчохи заштопані. Піклування про діда перейшо на руки підрослій Грипашці, і та стала доглядати його З такою ж увагою та любов'ю, як колись, дівувавши, Наталя.
Дід Гришака держав на колінях біблію. Спід окулярів у позеленілій мідній оправі він глянув на Григорія, розтулив усмішкою білозубий рот:
— Служивий? Ціленький? Зяхистив господь від лихої кулі ? Ну, хвала богові ! Сідай.
— Ти як ото із здоров'ям, дідусю?
— Га?
— Як здоров'я? — кажу.
ЗОЇ
— Чудний! Далебі, ч)гдний! Яке в моїм віці може бути Здоров'я? Мені ж бо вже під сто пішло. Еге, під сто... Прожив — не бачив. Неначе вчора ходив я з русим чубом, молодий та здоровий. А нині прокинувсь — і ось вона, сама ветхість.. . Майнуло життя, як літній сполох, і нема його ... Немощний плоттю став. Домовина вже которий рік у коморі стоїть, а господь, видно, забув про мене. Я
. вже часом, грішний, і благаю його: "Зверни, господи,
милостивий зір на раба твого Григорія ! І я землі в тяготу, і вона мені" ...
— Ще поживеш, діду. Зубів он повнісінький рот.
— Га?
— Зубів ще багато!
— Зубів? От дурень! — озлився дід Гришака. — Зубами, либонь, душу не вдержиш, як вона збереться тіло покидати. Ти ото все вою ш, непутящий ?
— Воюю.
— Митько наш у відступі теж, мабуть, лихо вхопить, як гарячого — до сліз.
— Вхопить.
— От і я кажу. А через що воюйте? Самі не розумійте. За божими вказівками все вершиться. Мирон наш через що смерть прийняв? Через те, що йшов проти бога, народ бунтував проти власті. А всяка власть — від бога. Хоч вона й антихристова, а однаково богом дана. Я йому ще тоді казав: "Мироне! ти козаків не бунтуй, не підмовляй супроти власті, не пхай на гріх!" А він — мені: "Ні, тату, не попущу ! Треба повставати, цю владу Знищити, вона нас з торбами пускам. Жили людьми, а Зробимось старцями". От і не попустив. Піднявши меч бранний від меча да погибне. Істинно. Люди брешуть, ніби ти, Грицьку, в генеральському чині ходиш, дивізією командуєш. Правда, чи ні ?
— Правда.
— Командуєш?
— Ну, командую.
— А еполети твої де‘.
— Ми їх скасували,
— Ех, чумові І Скасували! Та ще який ото з тебе ге-нбрял ? Горе ! Раніш були генерали " на нього аж радісно глядіти: ситі, пузаті, важні! А то ти зараз ... Так, тьху— і більш нічого. Шинелька одна на тобі засмальцьована, в грязі, ні висячої еполети нема, ні білих шнурів на грудях. Самих вошей, мабуть, повнісінькі шви.
Григорій зареготав. Але дід Гришака із запалом продовжував.
— Ти не смійся, поганцю! Людей на смерть водиш, супроти власті підбив. Гріх великий приймаєш, а зуби тут нема чого скалити! Га?.. Ну, тож бо й є,. Однаково вас винищать, а заодно й нас. Бог — він вам свою стезю покаже. Це не про наше лихоліття Біблія гласить? А ну, слухай, зараз прочитаю тобі від премії пророка сказані ...
Дід жовтим пальцем перегорнув жовті сторінки Біблії; повагом, відділяючи склад від склада, почав читати:
— "Возвестите во языцех и слышано сотворите, воздвигните знамение, возопите и не скрывайте, рцыте: племен бысть Вавилон, посрамися Вил, победися Меродах, посрамишася изваяния его, сокрушишася кумиры их. Яко приде нань язык от севера, той положит землю его в запустение и не будет живяй в ней от человека даже и до скота: подвигнушася отидоша" ... Урозумів, Гришако? З півночі прийдуть і в'язи вам, вавилонщикам, поскручують. 1 далі слухай: "В тыя дни и в то время, глаголет господь, прийдуть сынове израилевы тии и сынове иуди-ны, вкупе ходяще и плачуще, пойдут и господа бога своего взыщут. Овцы побигшие быше людие мои, пастыри их совратиша их, и сотвориша, сократися по горам: с горы на холм ходиша".
Це до чого ж ? Як зрозуміти ? — спитав Григорій, що погано розумів слав'янську мову.
До того, поганцю, що тікати вам, смутителям, по горах. Тому, що ви не пастирі козакам, а самі гірш від