гіркоту жалю.
Провулком їхав Григорій, оглядаючись. Провулок півду-гою оббігав двір, де він ночував, і він бачив, як пригріта
ним козачка дивилась через тини йому вслід, повертаючи голову, щитком виставивши над очима вузьку засмаглу долоню. Григорій з несподівано заворушеною журбою оглядався, намагався уявити собі вираз її обличчя, всю її, і не міг. Він бачив тільки, що голова козачки в білій хустці тихо повертаються, стежачи очима за ним. Так повертаються головка сояшника, що стежить за повільним кружним походом сонця.
Етапним порядком гнали Кошового Михайла з Всшёнсько? на фронт. Дійшов він до Федосе<=вської станиці, там його станичний отаман задержав на день і під конвоям вирядив назад до Вешенської.
— Чому посилайте назад ? — спитав Михайло станичного писаря.
— Одержано наказ 3 Вешок, — неохоче відказав той.
Виявилось, що Михасева мати, плазуючи навколішках
на хутірських зборах, ублагала стариків, і ті написали від громади приговір з проханням Михайла Кошового, як* одинокого годувальника в сім'ї, призначити на табунника. До Вешенського станичного отамана з приговором їздив сам Мирон Григорович. Упрохав.
У станичній управі отаман накричав на Михася, що стояв перед ним струнко, потім знизив тон, сердито закінчив :
— Більшовикам ми не довіряймо оборону Дону. Рушай на відвід, послужиш табунником, а там видно буде. Гляди мені, сучий син! Матір твою шкода, а то б . >,. Забирайся!
Розпеченими вулицями Михась йшов уже без конвоїра. Скатка муляла плече. Натруджені за півтораста верстов дороги ноги відмовлялись служити. Він ледве дотягся на ніч до хутора, а другого дня, оплаканий та приголублений матір'ю, поїхав на відвід, везучи в пам'яті постаріле обличчя матері та вперше помічену ним пряжу сивизни в її голові.
На південь від станиці Каргінської, на двадцять вісім верстов завдовжки та шість завширшки, розлігся цілинний, споконвіку неораний заповідний степ. Клапоть землі з багатьох тисяч десятин був відведений під попас станичних жеребців, тому й названий — відводом. Щороку на Юрія З Вешенської, з зимових стаєнь, виводили табунники застояних за зиму жеребців, гнали їх на відвід. За станичні гроші збудовано було посеред відводу стайню з літніми відкритими станками на вісімнадцятеро жеребців, зрубленою казармою поруч для табунників, доглядача та ветеринар-його фельдшера. Козаки Вешенського іорту пригонили маток-кобилиць; фельдшер з доглядачем стежили, приймаючи маток, щоб на зріст кожна була не менше як два аршини, а віком не молодша від чотирьох років. Здорових одбивали в косяки штук по сорок. Кожний жеребець уводив свій косяк у степ, ревниво пильнуючи кобилиць.
Михась їхав на єдиній в його господарстві кобилі. Мати, виряджаючи його, втираючи завіскою сльози, казала:
— Погуляв ото, може, кобилка... Ти ж пильнуй її, не заїжджуй. Ще одну коняку — докраю треба!
О полудні за парним маривом, що мріло понад вибалком, побачив Михась залізний дах казарми, огорожу, сірий від негоди тесовий дах стайні. Він приспішив кобилу; вибравшись на гребінь, виразно побачив будівлі й молочний розлив трави за ними. Далеко-далеко на сході гнідою плямою темнів косяк коней, що бігли до ставу; осторонь від них рисив верховий табунник — лялькова людинка, приклеєна до лялькового коника.
В'їхавши на подвір'я, Михась спішився, прив'язав поводи до Гайку й увійшов у дім. У просторому коридорі йому зустрівся один з табунників, невисокий веснянкуватий козак.
— Кого треба?—неприязно спитав він, оглядаючи Михася, від голови до ніг.
— Мені б до доглядача.
— Струкова? Немад, ввесь вийшов. Сазонов, помічник їхній, тут. Другі двері по лівій руці... А нащо знадобився ? Ти звідки?
— В табунники до вас.
— Пхають аби кого...
Бурмочучи, він пішов до виходу* Верівчаний аркан, перекинутий через плече, волочився за ним по підлозі" Відчинивши двері, й стоячи до Михася спиною, табунник махнув нагаєм, вже миролюбно сказав:
— У нас, братику, служба важка. Іншим разом по двоз діб з коня не злазиш.
ЗО
Михась Дивибся на його неішпростану спину й різко випнуті ноги. В просвіті дверей кожна лінія незграбної фігури козака вимальовувалась рельєфно й гостро; Колесом вигнуті ноги табунника розвеселили Михася. "Неначе він сорок років верхи на барилі сидів", — подумав, посміхаючись нишком, розшукуючи очима дверну ручку.
Сазонов прийняв нового табунника велично й байдуже. Незабаром приїхав звідкись і сам доглядач, здоровенний козарлюга, вахмістр отаманського полку Афанасій Струков. Він наказав зарахувати Кошового на утримання, разом з ним вийшов на ганок, розпечений білою застойною спекою.
— Неуків вчити вмідш? Об'їздив?
— Не доводилось,— щиро признався Михась й відразу помітив, як посоловіле від спеки обличчя доглядача пожва* вішало, струменем пройшло по нім невдоволення.
Почухуючи спітнілу спину, вигинаючи могутні лопатки, доглядач тупо дивився Михасеві проміж очі*
— Арканом можеш накидати?
— Можу.
— А коней жалієш?
— Жалію.
— Вони — як люди, німі тільки. Жалій, — наказав він, і, безпричинно лютячись, крикнув : — Жаліти, а не те, щоб — арапником!
Обличчя його на хвилину стало і смисленним, і живим, але зараз же жвавість зникла, твердою корою тупої байдужості поросла кожна риса.
Жонатий ?
— Ні.
-"Оті дурень! Женився б,—врадувано підхопив доглядач.
Він вижидально помовчав, з хвилину дивився на роз~ христану грудину степу, потім, позіхаючи, пішов у будинок. Більше за місяць служби в табунниках Михась не чув від нього жодного слова.
Всього на відводі було п'ятдесят п'ять жеребців. На кожного табунника припадало по два, по три косяки.
Михасеві Доруйгілн великий косяк, якоСо водив могутній Старий жерібець Бахар, та ще одного, меншого, що нараховував біля двадцяти маток, з жеребцем на окличку Банальний. Наглядач покликав табунника Солдатова Іллю, одного з найметкіших та найбезстрашніших, доручив йому:
— Ось новий табунник, Кошовий Михайло з Татарського хутора. Покажи йому косяки Банального та Бахаря, аркан йому дай. Житиме у вашій будці. Показуй йому. Ідіть.
Солдатов мовчки закурив, кивнув Мишці:
— Ходімо.
На ганку спитався, показуючи очима на зомлілу під сонцем Михасеву кобильчину: