— Своз їм, стараюсь. Увечері з'їси барана, а вранці другого на. Ми всяку фрукту споживаймо, нам все корисне, що рука в рот затисне.
Анікушка реготався, моргав Григорієві на Христоню, що плювавсь досадливо.
— Петре Пантелейовичу, ночівлю де робиш? Бач, коники підбились! — крикнув Томилін.
Його піддержав Меркулов:
— Ночувати час. Сонце сідає.
Петро махнув нагаєм.
— Заночуємо в Ключах. А може, і до Кумилги потягнемо.
В чорну кучеряву борідку посміхнувся Меркулов, шепнувши Томиліну:
— Вислужується перед Алфьоровим, сука! Поспішає...
Хтось, підстригаючи Меркулова, пустувавши, обчикрижив йому бороду, зробив з пишної бороди борідку, застругав ії кривим клином. Вигляд мав Меркулов новий, аж смішно, — це й служило приключкою до повсякчасних жартів. Томилін не вдержався й тут:
— А ти не вислужуєшся?
— Чим це?
— Бороду під генерала підстриг. Мать, думаєш, як обкраяв під генерала, так тобі відразу дивізію дадуть? А дулю не хочеш?
— Дурень! Чорт! Ти йому всерйоз, а він гне.
За сміхом і розмовами в'їхали в хутір Ключі. Висланий уперед квартир'єром Андрюшка Кашулін зустрів сотню біля крайнього двору.
— Наш взвод — за мною! Першому — ось три двори, Другому — по лівий бік, третьому — отой двір, де колодязь, та ще чотири зряду.
— Нічого не чув? Питався? — під'їхав до нього Петро.
— Ними тут і не смердить. А от медів, хлопче, тут до чорта. В одної бабусі триста колодок. Вночі неодмінно якусь розколемо.
— Но, но, не дурій! А то я розколю!
Петро нахмурився, торкнув коня нагадм.
Розмістились. Прибрали коні. Смеркло. Господарі дали
козакам повечеряти. Біля дворів, на вільхах торішнього порубу посідали служиві й хуторні козаки. Побалакали про те, про це й розійшлись спати.
Вранці виїхали з хутора. Майже під самісінькою Кумил-женською сотню наздогнав нарочний, Петро розпечатав пакет, довго читав його, похитуючись на сідлі, натужно, як вагу, держачи у витягнутій руці аркуш паперу. До нього під'їхав Григорій.
— Наказ?
— Еге!
— Що пишуть?
— Діла... Сотню наказують здати. Всіх моїх однолітків відкликають, формують у Казанці двадцять восьмий полк. Батарейців — теж, і кулеметників.
— А решті куди?
— А ось тут прописано: "В Аржанівській стати під оруду командира двадцять другого полку, посуватися невідкладно". Чи ба! "Невідкладно" !
Під'їхав Латишов, узяв з рук Петра наказ, Він читав, ворушачи товстими тугими губами, косо вигнувши брову.
— Рушай! — гукнув Петро.
Сотня рвонулась, поїхала ступою. Козаки, оглядаючись, уважно поглядали на Петра, чекали, що скаже. Наказ оголосив Петро в Кумилженській. Козаки старших років заметушились, збираючись у поворотну дорогу, вирішили переднювати в станиці, а на світанку другого дня рушати в різні боки. Петро, що ввесь день шукав нагоди побалакати з братом, прийшов до нього на квартиру.
— Ходімо на плац.
Григорій мовчки вийшов за ворота. їх наздогнав був Митько Коршунов, але Петро холодно попрохав його:
— А йди, Митрію. Хочу з братом погомоніти.
— Це можна, — Митько тямущо посміхнувся, відстав.
Григорій, скоса стежачи за Петром, бачив, що той хоче
говорити про щось серйозне. Відводячи цей розгаданий намір, він заговорив з удаваною жвавістю:
— Чудно все таки: від'їхали від дому сто верстов, а народ уже інший. Балакають не так як у нас і будівлі іншого штибу, мовби у полипонів1. Бачиш, ось, — ворота накриті тесовим дашком, як каплиця. У нас таких немаз. І ось, — він показав на ближній багатий курінь, — призьба теж оббита тесом; щоб дерево не гнило, так, чи що?
— Облиш.—Петро скривився.—Не про це ты балакаєш... Стривай, станьмо під тином. Люди дивляться.
На них цікаво позирали, йдучи з плацу, баби й козаки, Старик у синій непідперезаній сорочці та в козацькому кашкеті з рожевою від старості околичкою, спинився.
— Днюйте?
— Хочемо переднювати.
— Овесець коням д?
— 6; трішки, — відгукнувся Петро.
— А то зайдіть до мене, наберу мірок зо дві.
— Спаси христос, дідуню!
— Богу святому... Заходь. Он мій курінь, 'зеленою бляхою критий.
— Ти про що хочеш балакати? — нетерпляче, хмурячись, спитав Григорій.
— Про все. — Петро якось винувато й вимучено посміхнувся, закусив кутком рота пшеничний вус. — Час, Гри-цуню, такий, що, може, й не побачимось...
Неусвідомлена ворожість до брата, що вжалила була Григорія, враз зникла, роздавлена жалісливою Петровою усмішкою та давнім, від дитинства ще, ім'ям,
1 Цодипони — назва старообрядців,
Грицунь. Петро ласкаво дивився на брата, все також дляво й негарно посміхаючись. Рухом губ він стер усмішку, Згрубів на лиці, — сказав:
— Ти дивись, як народ розділили, гади! Наче з плугом проїхались один в один бік, інший в інший, як під лемешем. Чортове життя, і час страшний! Один одного вже не пізнає ... Ось ти, — круто перевів він розмову, — ти ось брат мені рідний, а я тебе не збагну, їйбогу! Почуваю, що ти відходиш якось від мене... Правду кажу? — і сам собі відповів : — Правда. Мутишся ти ... Боюсь, перекинешся ти до червоних... Ти, Гришо, досі себе не знайшов.
— А ти знайшов ? — спитав Григорій, дивлячись, як за невидимою рисою Хопра, за крейдяною горою сідає сонце, горить захід, і обпаленим чорним клоччям несуться звідти хмарини.
— Знайшов. Я на свою борозну потрапив. З неї мене не зіпхнеш! Я) Гришо, хитатись, як ти, не буду.
— Хо ? — розлючено витис Григорій усмішку.
— Не буду!—Петро сердито посукав вуса, часто заморгав, наче засліплений. — Мене до червоних арканом не затягнеш. Козацтво проти них, і я проти. Перечити не хочу, не буду! Та й як сказати... Нема чого мені до них, не по дорозі!
— Кидай цю розмову, — стомлено попросив Григорій.
Він перший пішов до своєї квартири, старанно карбуючи
кроки, ворушачи сутулим плечем.
Біля воріт Петро, відстаючи, спитав:
— Ти скажи, я знатиму... скажи, Гришо, не перекинешся ти до них?
— Навряд... Не знаю.
Григорій відповів мляво, неохоче. Петро зітхнув, але розпитувати покинув. Пішов він схвильований, осунувшись. І йому, і Григорієві було докраю ясно: стежки, що перше сплітали їх, поросли непрохіддю пережитого, до серця не пройти, так над яром кособоким схилом стелеться, в'ються гладенька вистрижена козячими копитами тропа і враз десь на повороті, пірнувши на днище, кінчиться, як обтята,— нема далі шляху, муром лопушиться бур'ян, стобурчачись непривітним тупиком.